СВЯТО

Про це треба дбати не тільки в їхній Міжнародний день, а завжди

У Міжнародний день рідної мови не можна обійти увагою днями проведений у Латвії мовний референдум, який, за повідомленнями ЗМІ, коштує держбюджету і платникам податків цієї прибалтійської держави майже три з половиною мільйони американських доларів. Там підтримали російську мову в статусі другої державної понад 273 тисяч громадян, а щоб вона стала такою  насправді, за неї мали проголосувати майже 772 тисячі осіб, тобто половина жителів країни з правом голосу. Проти такої ініціативи російськомовних співгромадян висловились на референдумі більш як 821 тисяча латишів. З-поміж них – така ж громадянська позиція і в керівника Українського центру молоді та дітей Латвії Ольги Берги. Це промовиста мова цифр.

А якщо над ними поміркувати, враховуючи, що войовничих прихильників подібних референдумів немало і в Україні? А яка в них нагальна причина й потреба? Бо, як зізнався російськомовний громадянин Латвії, який прожив там  усе життя, українському телеканалу, він так і не вивчив державну латиську мову, тому потерпає у своїх правах. І він такий не єдиний.

То чи не провести росіянам з усього світу ще один референдум і домовитися, як усе-таки вивчити мови країн, хто де зокрема мешкає. Приклад для цього – іншомовні громадяни в усіх країнах, котрі з таким завданням справилися швидко й успішно. 

«Тичина спитав: «Я в пальті прийшов чи без пальта?» І це слово почали відмінювати...»

Заступник директора Інституту
української мови НАН України
Ірина ГНАТЮК

Чотиритомний «Російсько-український словник», підготовлений до друку Інститутом української мови» спільно з видавництвом «Знання», торік стартував першою книжкою. Але його часові витоки — на чотирьохсотлітній глибині в минулому, а предків-слів — на восьми мільйонах карток у лексикографічному інститутському зібранні. Він на 30 років молодший від свого останнього тритомного попередника, але багатший від нього реєстром на 60 тисяч слів і досвідченіший на всі зміни, які сталися в українській і російській мові з 1992-го до 2011-го, упродовж яких його народжували кілька поколінь мовознавців.

Ми зустрілися з керівником завершального авторського колективу цього словника, кандидатом філологічних наук Іриною Гнатюк, щоб трохи дізнатися про їхнє дітище, завдяки якому громадяни України пізнають красу і велич української й російської мов і більше й краще збагнуть одні одних. І не тільки про це.

 — Пані Ірино, чи можна окреслити наше буття,  історію словниками?

— ХХ століття характерне найкапітальнішою лексикографічною працею — академічним тлумачним «Словником української мови» в 11 томах. Лексикографічний підсумок ХІХ і попередніх століть — перекладний українсько-російський словник на 68 тисяч слів за редакцією Бориса Грінченка. Якщо в одного народу не було відповідного слова і його синоніма, там описували його значення. Наприклад, питомо українські «вареники» пояснювалися як «вареные пирожки».

До рідної мови привчають змалку. Фото з сайту mygazeta.com

— Над чотиритомним російсько-українським словником працювали кілька поколінь лексикографів. Що найбільше вражає в них?

— Виняткова відповідальність  колег-учителів. Видання словників і затримувалося, бо їхні творці не могли дійти згоди між собою, який поставити знак: крапку, кому чи крапку з комою.

Андрій Бурячок, який уклав багато словників, зокрема синонімів, орфографічних для школярів, був жвавою емоційною людиною, а в Інституті мовознавства, де працював, науковці кабінетні. Я спитала колись Андрія Андрійовича, чому він не викладає у вишах, де можна передати свої знання, досвід стільком студентам. А він: «Ну що ви, Ірино, я ж працюю для вічності». Мені так це запало в душу. Бо серед мовознавчої продукції словники — найпотрібніші. Наукові студії сьогодні важливі, а завтра змінилася теорія чи ідеологія. А ось уже 400 років словникам Лаврентія Зизанія і Памво Беринди, а ми звертаємося до них ще й досі.

— Ці раритети можна десь побачити?

— Звичайно, в нашій бібліотеці. Член-кореспондент НАН України Василь Німчук ( він керував проектом «Російсько-український словник» у 2004-2007 роках) перевидав ці реліквії фототипічним способом як пам’ятки, але додав широкі наукові розвідки: історію й засади створення словників, про що в них йдеться. Бо читати старослов’янські тексти пересічним користувачам важко.

— Познайомте з цими загадковими довгожителями докладніше.

— «Лексис...» з однією тисячею слів Лаврентій Зизаній створив 1596 року. «Лексикон словенороський та імен толкованіє» на сім тисяч слів Памво Беринда видав 1627-го. Він, ієромонах Києво-Печерської лаври, упродовж 30 років укладав його, сам набирав у лаврській друкарні, малював заставки, тобто перші літери. Це, по суті, перекладний словник із церковнословянської на українську: наприклад, «отрок» тлумачиться як «парубок», «град» — «місто». У другій частині своєї праці, яка в основі сучасних словників імен, Памво Беринда подає, з якої мови походить ім’я і що воно означає. Там слова, якими послуговуємося й нині, важче знайти те, чого сьогодні в мові вже немає. У словниках нашого інституту — теж загальновживана лексика. У них і про те, як слово правильно пишеться, наголошується, як перекладається з російської на українську, його вживання в цитатах творів відомих письменників, зібраних в нашій картотеці. 

— Але слово мого дитинства «джаний» — щодо хирлявих, худеньких — я лише недавно зустріла у спогадах Івана Дзюби про його малу батьківщину. Тобто дещо з лексикону залишається в минулому.

— Я не чула про «джаного». Такі слова — прообраз свого часу. Ось новітню картотеку ми починали формувати за газетами й журналами у 80-х роках, у «гласності» та «перебудови» звідти короткий суспільно-політичний вік. Біля таких ми зазначаємо у нових словниках, що це історизми, тобто ознаки минулих реалій. А архаїзм — отой «джаний», яким хирлявих вже не називають. Тобто реалія лишилася, але змінилася її назва. У цьому різниця двох понять. 

— Багато у словнику нових слів?

— Багато різних термінів — соціального, економічного, культурно-освітнього характеру, наукові, технічні. Якщо в попередньому російсько-українському словнику з «авіа» починалися 50 складних слів, то в нашому їх — вже 100. Раніше не було авіашоу, авіакаси, авіаконструктора, авіалайнера, авіапасажира, авіасервісу...

— А сервіс був?

— У «Прапороносцях» Гончара один персонаж питав другого, що таке  «бізнес»? А другий відповідав: не знаю, але щось дуже погане... Коли виходив 20-томний словник російської мови у 1950-60-х роках, академіки його критикували: у ньому немає слова «валідол», який у кишені кожного порядного чоловіка...

— Чи зустрічаються у словах несподіванки?

— Звісно. Я вже не одне десятиліття працюю над різними словниками, а ось зовсім недавно відкрила для себе: «подія» з усталеним нині значенням — те, що трапилося, відбулося. А її ще у другій половині ХІХ — на початку ХХ століття і Михайло Коцюбинський, і Леся Українка активно вживали у своїх творах винятково як неприємну оказію, як щось негативне. 

— Моїй мамі у школі здавалося дуже смішним слово «хімія», яке змінило звичну їм «хемію». А для мене, навпаки, кумедна «хемія». От що означає звичка.

— В нашому правописі 1929 року, як і в попередніх 1918-го, 1919-го, значилась «хемія». Це запозичення, засвоєне тоді українською мовою з буквою «е». А в правописі тоталітарного 1933-го все уніфікувалося російською мовою, тоді й з’явилася під неї «хімія». Проте  термінологічні словники, причому не тільки західноукраїнські, тепер знову подають слово «хемія».

— Чимало людей, навіть з-поміж тих, які добре знають українську мову,  про біль і собаку говорять в жіночому роді...

— «Замучила мене головна біль»... Це ще один нюанс, що слова різних мов однаково або дуже схоже пишуться і звучать, але мають свої граматичні особливості. Ось кличний відмінок — самобутня риса української мови, від якої в російській збереглися лише релікти: «Господи, Боже мой». Ми звертаємося до людини: мамо, тату, парубче, дівчино. А мій улюблений поет-пісняр Анатолій Матвійчук співає «Зніми, фотограф, нас» — немов росіянин.

—  Як пояснити моду не лише на пальто, а й  на відмінювання  цього слова?

— Коли у нас з’являються іншомовні слова, вони, як гості, спочатку поводяться за своїми законами. Але якщо затримуються надовго, то починають пристосовуватися до звичаїв і порядків господарів і навіть трохи змінюються зовні. Обговорюючи правопис 1946 року, сперечалися, чи відмінювати слово «пальто». Одні казали, що так, бо це іменник середнього роду. Інші: ні, це ж запозичення. Надворі тоді задощило чи й засніжило, і от заходить Тичина, який був членом цієї мовної комісії разом з Калиновичем і Булаховським, і каже: так було холодно, що я й не зрозумів, чи в пальті прийшов, чи без пальта... Всі засміялися, а фраза Павла Григоровича розв’язала тоді суперечку. Тепер у нас у черзі до відмінювання «кіно» і «метро». Від мовознавця Катерини Ленець, котра працювала в нашому інституті у відділі стилістики і культури мови, ми вже давно чуємо: «Їхала я в метрі, метром». Бо це слово, як і «село», належить до іменників середнього роду і має тенденцію до відмінювання.

— Наклад І-го тому вашого  словника — лише 500 примірників. А 6 липня 1941 року, на початку війни, в Уфі вже працювали над словниками. Тоді людям було до слова...

— Професіонали намагалися зберегти мову в усі часи. І коли не можна було використовувати в словниках цитати заборонених авторів, то до чого додумалися? Писали в дужках — (словник Грінченка), а хто там перевірятиме...

ДОСЬЄ «УК»

Ірина Гнатюк. Народилася 22 березня 1957 року у Володимирі-Волинському. Закінчила філфак Луцького педінституту і аспірантуру Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні. Викладала українську мову у вишах. Заступник директора Інституту української мови –  з 2005 року.

 ТОЧКА ЗОРУ

Чи нам не приклад Митрофанушка?

Днями юний киянин, який обживає білий світ три з половиною роки, повернувся з дитсадка, наспівуючи: «Я і тато — мужчини». Хлопчик з родини, де розмовляють і українською, і російською, батька знав лише як «папу», тож удома зацікавилися, що він скаже про другу особу з пісеньки. Малий здивовано пояснив нетямущим дорослим: «Я, — і, кивнувши на няню Наташу, додав: — і Тата» (так називає її, відколи розмовляє).

Хлопчика такого ж віку з мого дитинства колись запитав якийсь приїжджий чоловік: «Папа вдома?» «Ага», — відповів той. «Ану проведи мене до нього», — попросив прибулець. Але в хаті нікого не було. «То де ж папа?» —  здивувався незнайомець. Мій ровесник-сусід вказав тоді пальчиком на хліб на столі, який для малечі у моєму селі на Київщині спочатку був «папою». За мить поріг переступив батько хлопчика. «А це хто?» — знову звернувся гість до малюка. І почув: «Мій тато».

Слова «тато» і «папа» потрапили в каламбур сьогодення і радянського періоду кілька десятків років тому. Та в кого з цих хлоп’ят сприятливіша екологія рідної мови? Тоді з «папами» росли міські російськомовні діти, сільські — з «татами» і на молоці рідної мови, але вже у вишах дуже багатьом доводилося пристосовуватися до викладання російською. Я слухала лекції і спілкувалася на факультеті журналістики Київського університету рідною мовою. Та в інших регіонах України мене сприймали як західнячку й не вірили, що я з Києва, на вулицях якого українську чули рідко. Тоді, коли саджали в тюрми справжніх патріотів за націоналізм, українська майже бездоганно звучала з вуст дикторів по радіо і телебаченню, і там, і в друкованих ЗМІ, до цього спонукали й журналістів.

Нині  за націоналізм до в’язниць не потрапляють. Але і спікер парламенту Криму, котрого дратує кореспонденція з органів центральної влади державною мовою та звертання українською багатьох міністрів, не відповідає за антидержавність. Російська і досі переважає в установах, у сферах побуту й послуг, поза уроками в школах і поза лекціями у вишах. Наснажує: у столиці дедалі частіше чути вишукану українську від молоді. Доводить до відчаю: приріст україномовних «ляпів» у ЗМІ, від яких перефразовуються й рядки Шевченка — «Кохайтеся, чорнобриві, але… не з батьками». Бо, не розрізняючи «кохаю» і «люблю», гріховно проголошують: «Я кохаю свою матір, батька»...

Міжнародний день рідної мови вкотре нагадує: хто швидше схаменеться і побачить себе збоку: влада України чи народ? Щоб змінитися так, як змінився, впізнавши себе на сцені, прототип Митрофанушки з «Недоростка» Фонвізіна дворянин Олексій Оленін: був неуком-посміховиськом, а став президентом Академії мистецтв і директором Публічної бібліотеки в Петербурзі.