90 РОКІВ УСТАНОВЧОГО КОНГРЕСУ ОУН

УРОК. Трагічне завершення національно-визвольних змагань українського народу 1917—1920 років, великою мірою зумовлене постійними суперечками горе-політиків із різних партій, спонукало до утворення позапартійного об’єднання українських націоналістів. Офіційне заснування принципово нового союзу відбулось на установчому конгресі ОУН, що проходив із 28 січня до 3 лютого 1929 року у Відні.

Ініціаторами об’єднання стали вояки-ветерани з Української військової організації (УВО) та активісти трьох молодіжних націоналістичних організацій. Поєднання досвіду зрілих борців за незалежність із максималізмом юних патріотів менш ніж за десять років перетворило ОУН на потужну силу міжнародного значення.

Реакцією СРСР стало вбивство в Роттердамі таємним агентом радянських спецслужб лідера ОУН Євгена Коновальця, що призвело до розпаду єдиної організації на ворогуючих бандерівців і мельниківців. За аналогічним рецептом діяли вже у наші часи проти лідера Руху В’ячеслава Чорновола, загибель якого перед президентськими виборами в Україні призвела до розколу серед патріотів і встановлення кланово-олігархічного режиму.

185 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА АНТОНОВИЧА

Рецепт від історика з Махнівки

ПОСТАТЬ. Не буде перебільшенням сказати, що створення Михайлом Грушевським «Історії Руси-України» стало продовженням подвижницької праці Володимира Антоновича, наукові роботи якого вперше довели на рівні фактів, а не емоцій окремішність українців від московитів-росіян. Замість, у кращому разі, «южної вєтві» єдиного «велікоруского» народу чи навіть «іспорчєнного польскім вліянієм» населення «Юго-Западного края», якими в уяві великодержавних шовіністів були українці, нарешті постав самодостатній народ із власною історією і відмінним від сусідів менталітетом.

Зроблений Володимиром Антоновичем висновок, що прерогативою для українців є громадянська рівність і торжество правди, для росіян — авторитет сили, а для поляків — шляхетство й аристократизм, із часом лише додає актуальності. На відміну від Московщини, де з готовністю і навіть радістю коряться дедалі новим царям, вождям і кремлівським паханам, відповіддю українців на насилля вже у нашій новітній історії стали аж два Майдани.

Найцікавіше, що за етнічним походження Володимир Антонович поляк. До речі, так само, як більшість очоленої ним київської «Громади», членів якої одноплемінники зневажливо прозвали «хлопоманами» — любителями українських хлопів-селян.

У добу молодості Володимира Антоновича чужинська мова, так само, як за недавніх радянських часів, безроздільно панувала на вулицях Києва та інших великих українських міст. Єдина відмінність у тому, що у ХІХ ст. вона була польською, а у ХХ ст. її змінив «общєпонятний язик».

Отож неабиякої мужності потребував принциповий відхід від нібито обов’язкових для так званої еліти норм, який, на відміну від радянських дисидентів, у часи Антоновича вимагав ще й національного розриву з польською нацменшиною в Україні. Громадівців-хлопоманів звинуватили у зраді та переході на бік українців, що, мовляв, неприпустимо для справжніх шляхтичів.

Відповідь, яку дав тоді Володимир Антонович, варта цитування, а його порада зайдам, які присвоїли право панувати на чужій землі, актуальна для всіх прийшлих колоністів незалежно від їхньої національності:

«Я народився в Україні шляхтичем, але зважив усі стремління суспільності, серед якої поставила мене доля, і побачив, що її становище безвихідне, якщо вона не відмовиться від свого виключного погляду, від своїх претензій на край та на його народність. Поляки, які живуть в Україні, мають перед судом власного сумління тільки два виходи:

або полюбити народ, серед якого вони живуть, перейнятись його інтересами і невсипущою працею і любов’ю в міру сил спокутувати все зло, яке вони заподіяли народові, котрий вигодував багато поколінь вельможних зайд-колоністів і якому оті зайди платили презирством, лайкою, зневагою до його релігії, звичаїв, гідності;

або, коли на це не стане моральної сили, переселитися в польську землю, заселену польським людом, задля того, щоб нарешті визволитися перед собою від сумного докору в тому, що, мовляв, і я такий же зайда-колоніст».

Ці слова видатного українського історика і патріота — найкращих рецепт від рецидивів великодержавного шовінізму, бо, на відміну від толерантних і миролюбних за натурою українців, не мазепинці, петлюрівці чи бандерівці проливали ворожу кров на московській, польській чи угорській землі, а чужинські зайди нищили нас у нашому краї.

75 РОКІВ СУДИЛИЩА НАД ДОВЖЕНКОМ У КРЕМЛІ

Розправа над «Україною в огні»

ПОГЛЯД. «31 січня 1944 року мене привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі розкидано на ганьбу і поталу на всіх зборищах», — згадував про вікопомну подію в історії української культури Олександр Довженко, над яким вчинили цинічне судилище.

Дослідники зазвичай уточнюють, що видатний митець допустив помилку із датуванням, бо йдеться про 30 січня. Насправді горезвісне засідання чи то політбюро ЦК ВКП(б) за участі Сталіна, Молотова, Берії, Мікояна, Хрущова і т. ін., чи то обговорення кіноповісті Довженка «Україна в огні», на яке викликали вище керівництво УРСР та чільних діячів української культури (Бажана, Рильського, Корнійчука, Богомольця) розпочалось у ніч із 30 на 31 січня 1944 року. Для сталінських часів це була узвичаєна практика, адже вусатий вождь полюбляв найважливіші справи вирішувати вночі, що змушувало всіх наркомів і директорів підприємств всесоюзного значення чергувати біля телефонів до 2—3-ї години вже нової доби.

Стенограма зберегла гнівну заяву Сталіна, що «сценарій «Україна в огні» — це спроба ревізії ленінізму, це виступ проти партії, проти радянської влади, проти колгоспного селянства, проти нашої національної політики». Наближений до Берії кінорежисер Міхаїл Чіаурелі згодом гнівно дорікав Довженку, що він, мовляв, «пожалів вождю десять метрів плівочки, жодного епізоду йому не зробив. Не захотів зобразити вождя, от і загибай тепер».

Насправді йшлося про набагато тяжчі злочини проти тоталітарного режиму, що своєю звіриною інтуїцією відчув Сталін. Вождь прямо заявив, що на сторінках кіносценарію представлено працівника партноменклатури, який «любить лише себе і інструкції». Навіть в образі голови сільради зображено «дурня, ледаря, дармоїда, якого, за словами автора, на цю посаду поставила партія».

«Вустами своїх персонажів-селян Довженко називає Богдана Хмельницького «великим злодюгою», «відомим катом українського народу», який придушив народну революцію в тисяча шістсот якомусь році. Це нахабне глузування із правди», — безапеляційно заявив Сталін, хоча до 1934 року радянська історіографія саме так інтерпретувала всіх царів, князів і гетьманів.

У розпал війни керівник держави і верховний головнокомандуючий не лише особисто проштудіював машинопис сценарію, а й відірвав від справ усе вище керівництво держави для розбору «України в огні». Найімовірніше, справа не мала обмежитись показовим погромом митця, бо вождь кілька разів запитував Довженка, чи не схвалював його позиції хтось із керівників УРСР.

Небезпека нависла насамперед над Хрущовим і головою раднаркому УРСР Корнійцем, які читали і навіть високо оцінили кіносценарій. Однак Довженко промовчав про це, а врятовані ним навіть допомогли Сталіну гнівно таврувати митця, що стало подальшою вказівкою для численної номенклатурної братії та персонально запрошених на аудієнцію до вождя літераторів.

Погром Довженка провели показово, щоб наочно засвідчити кінець заграванню із простими громадянами загалом і національними почуттями неросійських народів СРСР. На зміну розпачливому зверненню «брати і сестри», що прозвучало із вуст вождя у липні 1941 року, прийшла його звична риторика «непогрішимого керманича». Промовистий факт, що газети «Комуніст» і «Комсомолець України» у розпал війни змінили назви на більш нейтральні «Радянська Україна» і «Молодь України», але тепер усе повернулось на круги своя, показовою жертвою чого став Довженко.

На наш гріх і сором, ми й досі не спромоглись оцінити величі думок митця і мислителя, якого нас привчили сприймати лише геніальним кінорежисером. «Держава не може будувати свій добробут на бідності і обдертості своїх громадян. Історія учить нас, що та держава велична, в якій велична мала людина», — ці слова Довженка стосуються не тільки СРСР і його нинішньої спадкоємиці — путінської Росії, великої за розмірами і військовою потугою, але котра, на відміну від наприклад Японії, не може похвалитись ні високим рівнем життя пересічних громадян, ні значним внеском у світову економіку.

Задовго до заяв Путіна, що Росія перемогла б Гітлера навіть без українців, Довженко написав: «Якщо вся доблесть синів України у війні оформиться в єдиний побідний совєтський котел, а на рахунок українців випреться штучно утворена петлюрівщина і антисемітизм, то краще мені вмерти і не знати більше людської підлості, бездонної ненависті і вічної брехні, якою оплутані ми».

155 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА САМІЙЛЕНКА

Чесне слово про патріотів на печах

ТАЛАНТ. Завжди виважений в оцінках Іван Франко із щирим захватом написав про Володимира Самійленка: «благотворно смакувати духовні плоди такого поета». Його сатиричний вірш про «патріотів України», які воюють за неї на власних теплих печах, уже став класикою, а в доробку митця сотні не менш влучних і досі актуальних творів.