Оксана КРАМАРЧУК
для «Урядового кур’єра»

Євросоюз готується до проведення саміту з країнами Східного партнерства у червні (як те дозволить COVID-19), і порядок денний цієї зустрічі поки що виглядає як нагадування про старі добрі геополітичні часи, коли Росія не захоплювала території своїх сусідів, Китай був «відповідальною зацікавленою стороною», а Сполучені Штати були інклюзивними, багатосторонніми й готовими компенсувати бездіяльність ЄС у таких напрямах, як безпека та оборона. Жодна з цих умов не відповідає реаліям сьогодення. І це вимагає того, щоб ЄС істотно розширив свою політику щодо країн-сусідів, йдеться у статті аналітиків Європейської ради з міжнародних відносин, опублікованій на сайті організації.

Протягом останнього десятиліття ЄС вклав мільярди в допомогу й позики своїм сусідам, провів десятки самітів, посилив свою дипломатичну присутність, домовився про зони вільної торгівлі, сприяв поліпшенню енергетичної безпеки й лібералізував візовий режим зі східними сусідами. Досягнень було багато, але лише деякі з них мають незворотній характер. Решту може бути припинено через безпекові ризики. Сусіди ЄС зазнають постійних атак на їхню безпеку: від пропаганди, фінансування підозрілих партій з-за кордону, від кібератак на критично важливу інфраструктуру і, як у випадку з Україною, від відкритої військової агресії.

У минулому питання зміцнення витривалості східних держав-сусідів у питаннях безпеки та оборони ЄС покладав переважно на Вашингтон. США взяли на себе головну роль у наданні допомоги державам у обороні та реформах, співробітництві розвідок і кібербезпеці. Оскільки США були практично єдиним гарантом безпеки в питаннях державного виживання для таких країн, як Україна, Грузія та Молдова, Вашингтон отримав там головні важелі. Бо фінансова допомога ЄС не завжди може забезпечити однаковий ступінь впливу. Тим не менш, США та ЄС працювали разом, щоб просувати у цих країнах критичні реформи.

Але такий перебіг речей опинився під загрозою. Те, як Україна заплуталася в історії з невдалим імпічментом президента США Дональда Трампа, залишила глибокі шрами на політичних ландшафтах як Східної Європи, так і Вашингтона. Недовіра між Трампом і більшістю високопосадовців США, які мають формувати політику щодо Східної Європи, підриває американський вплив і авторитет у регіоні.

Можна подумати, що за цих умов ЄС активно поглиблюватиме політику Східного партнерства. Але це далеко не так. Навіть попри те, що інституції ЄС мають амбіції та бажання це робити, серед деяких країн-членів існує потужна тенденція представляти ЄС у Східній Європі якомога негеополітично. В останні місяці деякі країни-члени намагалися повністю позбавити дискусію про Східне партнерство будь-яких натяків про питання безпеки. Були спроби скерувати Східне партнерство до сфери захисту довкілля, боротьби з нерівністю й підсилення студентських обмінів. Одна впливова й доволі велика держава-член ЄС навіть переконувала, що Східне партнерство не має займатися проблемами кібербезпеки, не кажучи вже про питання безпеки, щоб не дратувати Росію.

Проте якщо Європа справді готова і прагне стати геополітично й стратегічно автономною, настав час показати це у своїй політиці щодо Східного партнерства. Один зі способів зробити це – започаткувати Договір про безпеку країн Східного партнерства. Ця ініціатива могла б об’єднати фонди й інститути ЄС з можливостями країн-членів, які готові активізувати співпрацю в галузі безпеки зі східними сусідами. Деякі країни-члени ЄС вже створили кілька скромних ініціатив щодо співпраці у галузі безпеки та оборони. Але вони роз’єднані, погано скоординовані, неузгоджені та не дуже повороткі.

Ідея ж полягає в об’єднанні й розбудові наявних форм співпраці. Такий майданчик сприятиме як наданню допомоги, так і співпраці в питаннях координації розвідки, підтримки сектору безпеки, кібербезпеки й військових справ.

Настав час, коли ЄС має перестати боятися власної тіні, коли мова заходить про безпеку. Настав час для того, щоб ЄС почав інвестувати в безпекове партнерство зі своїми сусідами. Таке партнерство не має пов'язуватися зі складними питаннями розширення ЄС і НАТО. Його сенс полягає у тому, щоб посилити можливості союзників ЄС і почати перетворювати блок на повноцінну силу у своєму регіоні. Якщо цього не зробити, політика ЄС ризикує стати неактуальною, такою, якою вона вже стала за останнє десятиліття у південному Середземномор'ї.