У цю благодатну пору, коли стомлена літом земля вже прийняла свою першу порцію осінніх дощів, але снігу ще немає, сотні тисяч людей вирушають до лісу. Хтось — просто втекти від житейської суєти і насолодитися останніми відносно теплими днями. Чимало — потішити очі барвами дерев, які зрозуміли, що зима таки буде, і вже непоспіхом скидають пожовтіле листя. Більшість — у надії добратися до свого заповітного місця, пройтися чистим бором, заглянути під знайомі вікові дуби, зробити ревізію близького березняку і нарізати повен кошик останнього щедрого дару багачки-осені — запашних грибів.

Боровики, підосичники, підберезники, маслюки, польські, моховики, козляки, кози, рядовки, сироїжки, лисички, зелениці, підзеленки — уже самі ці назви гріють душу справжнього грибника, будять у ньому азарт збирача. Того самого, що піднімається вночі й цілий день готовий ходити лісом, аби втамувати свій азарт.

Тотальна автомобілізація населення, що відбулася після розпаду Радянського Союзу і наближення до цивілізованіших країн, зробила нині доступними більшість куточків наших лісів. За винятком, мабуть, тих, у які можна добратися лише пішки або на запряжених у віз конях. З одного боку, не може не тішити те, що більшість нашого населення завдяки підвищенню рівня життя таки має можливість заправити автомобілі й відчути радість спілкування з лісом. З іншого — постійно засмучує…

Чому?

Недавно із другом Олександром Гнатюком та його дружиною Софією вирішили побувати у лісах одного з поліських районів. Тамтешні бори справді порадували густим туманом, чистим, із грибним духом, повітрям, свічками червоних дубків, що вже захизувалися красою свого листя, побурілою папороттю. І, звісно ж, знахідками перших білих грибів.

Але піднесений романтичний настрій враз пропав, коли вийшли до спорудженого тамтешніми лісівниками столу з навісом. Зроблений із доброю метою — аби лісовий люд міг тут за потреби перечекати дощ чи просто дати перепочинок втомленим ногам, під кронами піввікових сосон він був жалюгідним. Бо не тільки був списаний геніальними написами на кшталт «Тут був Вася!», а й опинився в центрі смітника. Так-так, лісового смітника! Порожні пляшки, одноразовий посуд, обривки газет, серветки, бляшанки з-під консервів, пачки з-під цигарок, недопалки, корки, закрутки і упаковки з-під холодних соусів — усе це бридким килимом вистелилося навколо місце, яке мало давати особливу радість під час гостин у лісі.

Стало не по собі: як же треба не поважати самого себе і не любити ліс, який дарує стільки прекрасних годин, щоб зробити йому таку підлоту! Різного гатунку сміття, що вже дістало нас у містах, дедалі частіше нині мстить нам там, де ми шукаємо відпочинку для наших душ.

Як пояснити людям, які вважають свій обов’язок виконаним, якщо в кращому разі прибирають за собою лісовий стіл і скидають непотріб у викопану неподалік ямку, що лисиці й собаки розтягнуть цей «скарб» довкруги? Навіть якщо його присипати землею. Як дати молодикові урок, який би він запам’ятав до кінця днів своїх: усе, принесене і привезене до лісу, має бути з нього і вивезене? Неважко ж було привезти із собою торбу продуктів — то невже машині тяжко буде до найближчого сміттєвого бака вивезти тару з-під них? Чи на це додатковий бензин потрібен?

Кілька років тому довелося бачити, в якому зразковому санітарному стані утримують ліси у сусідній Польщі. На запитання, як вдалося підняти культуру відвідувачів, польський лісівник сказав: «Треба виховувати дітей, бо до дорослих достукатися важко. А коли дитина почне за викинуте сміття робити зауваження своїм батькам — їм може стати соромно. І вони обгортку з-під морозива під ноги вже напевне не кинуть».

Хто в нашій державі, що так прагне в Євросоюз, візьме на себе обов’язок зробити цей перший крок до виховання у нашої малечі європейськості системно і тотально, без винятків і пропусків?