Мого співрозмовника у серпні 2014-го удостоєно ордена Богдана Хмельницького III ступеня — за особисту мужність і героїзм, які він проявив під час захисту державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі. Це визнання пов’язано безпосередньо з подіями 4 березня 2014 року, які бачив увесь світ у репортажах багатьох телеканалів. Того дня полковник Мамчур разом із підлеглими без зброї, але під бойовим прапором бригади та Державним прапором України рушив у бік російських окупантів, які перекрили їм дорогу до військової частини. Попри попереджувальні автоматні черги, які «зелені чоловічки» пускали під ноги та над головами українських льотчиків, їм удалося на певний час взяти свою військову частину під контроль. Згодом 233 військовослужбовці, які не зрадили присязі на вірність Батьківщині, разом із командиром вийшли з анексованого Криму і передислокувалися в Миколаїв. Сьогодні Юлій МАМЧУР, заступник голови Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки і оборони, дав ексклюзивне інтерв’ю «УК».
УК: Юлію Валерійовичу, напевно житлові та соціальні проблеми військовослужбовців, якими ви опікуєтеся, забирають більшість вашого часу як народного депутата?
— Це надто важливі — одні з найгостріших для Збройних сил України питань, тому що вони безпосередньо пов’язані з національною безпекою, мобілізаційною готовністю, спроможністю керівного складу військових частин і підрозділів оперативно виконувати покладені завдання. Можете лише уявити труднощі, з якими доводиться стикатися у надзвичайних ситуаціях, скажімо, командиру батальйону чи роти, який не має ні власного, ні службового житла на території гарнізону, а винаймає приватне за 20—30 кілометрів від своєї військової частини. Хіба можна встигнути за 15—20 хвилин у разі бойової тривоги прибути в частину?
УК: Чи багато офіцерів мешкають у таких напружених житлових умовах?
— Значна частина із тих 27 тисяч військовослужбовців, які стоять на квартирному обліку в гарнізонах і несуть службу. А загалом у ЗСУ на 1 липня цього року чекали поліпшення житлових умов 43 945 осіб. З-поміж них і звільнені з військової служби в запас чи у відставку. Відсвяткувати новосілля доводиться, на жаль, не всім — навіть тим, хто стоїть у черзі по 20—25 років. Наприклад, за 2015 рік і перше півріччя 2016-го розподілено лише 1334 квартири. Кількість незабезпечених житлом залишається майже на одному й тому самому рівні впродовж усього періоду розбудови Збройних сил України, починаючи з 1992 року. Тоді в армії було 800 тисяч осіб. На січень 2014-го вона скоротилася до 180 тисяч.
УК: Ті 800 тисяч осіб, які перебували в лавах нашої армії, коли Україна здобула незалежність, напевно мали житло — в гарнізонах, військових містечках тощо. Рядовий і сержантський склад проживав у казармах, а більшість командирів різних рангів мешкали із сім’ями у власних або службових квартирах. Цей, зокрема службовий, житловий фонд Міністерства оборони після скорочення армії, мабуть, залишився?
— Ні, хоча кількість службових квартир до розпаду Радянського Союзу справді була досить значною. Наприклад, в Озернянському гарнізоні, де я служив, 90% квартир були службовими. Після 1996 року людям дали можливість приватизувати таке «тимчасове» житло, щоб вони з виходом на пенсію хоч щось отримали від армії. ЗСУ втратили тоді чимало таких квартир. Свого часу вони значною мірою зменшували гостроту житлових проблем, особливо для молодих офіцерів, які щойно закінчили військові училища.
УК: І тепер майже з нуля створити в Міноборони повноцінний житловий фонд службових квартир — нереально, адже потрібні мільярди, яких у бюджеті немає.
— Фінансування житла в цьому році дещо зменшили, вирішили більше грошей спрямувати на озброєння, військову техніку.
УК: Тобто соціально-побутова проблема стає ще гострішою, особливо для сімей військовослужбовців, які загинули під час АТО чи стали інвалідами, та для майже чотирьох тисяч моряків, морських піхотинців, льотчиків морської та винищувальної авіації, які залишилися вірними військовій присязі й вийшли з Криму?
— Так, останні перейшли переважно в Миколаївський та Одеський гарнізони. Вони взагалі зосталися без свого житла в окупованому Криму. Його ні обміняти, ні продати не можна. Тому за три роки з цієї категорії військовослужбовців, що не зрадили присязі, вже стали на квартирний облік 1153 людини. У цих гарнізонах найбільше навантаження, бо тут і до того була велика черга на житло. Тому нині розглядаємо питання передислокації окремих підрозділів в інші місця. Генеральний штаб готує проект відповідного рішення Кабінету Міністрів. Завдяки цьому, маємо надію, вдасться знизити гостроту житлових проблем для військовослужбовців у тих містах. Але це лише один із шляхів вирішення соціальних питань. Потрібно, як показує життя, посилити контроль за отриманням квартир.
УК: Свого часу той, хто йшов на пенсію, мав можливість залишити житло дітям і знову ставав на чергу.
— Цим користувалося багато людей, тож черги не зменшувалися. Нині вимога суворіша — тільки одна квартира від держави. Я, до речі, у складі комісії Міністерства оборони з розподілу житла — наглядаємо разом з колегами за правильністю надання помешкань. Бачимо, що тут далеко не все гаразд. Колись багато будували, але почасти не дуже справедливо розподіляли — декому із апарату міністерства і по дві-три квартири діставалося. Тому тепер це питання під нашим пильним контролем.
УК: Юлію Валерійовичу, яке ваше стратегічне бачення шляхів розв’язання житлової проблеми військовослужбовців за таких складних фінансових можливостей держави? Бо соціальне напруження серед людей у погонах стає питанням боєздатності Збройних сил і національної безпеки.
— Будь-які реформи у Збройних силах мають починатися з інвентаризації того, що маємо, що залишилося. Слід визначити пріоритети, головні загрози й те, що потрібно зробити, аби запобігти цим загрозам. Соціально-побутові проблеми — це питання мобілізаційної готовності, спроможності офіцерів оперативно виконувати поставлені завдання. Олександр Турчинов ще у травні 2014-го, коли виконував обов’язки Президента України, вирішив провести комплексний огляд усього сектору безпеки.
Йшлося не лише про інвентаризацію озброєння і військової техніки, а й про житловий і земельний фонди Міністерства оборони. У 1990-х роках, коли у ЗСУ було 700—800 тисяч осіб, ці фонди були чималі, бо треба було десь розквартирувати таку кількість військовослужбовців. Законом сьогодні чисельність нашої армії визначено в 250 тисяч.
УК: Тобто певні земельні ділянки за міністерством зберігаються, а не використовуються за призначенням?
— Я вже казав, що для цього необхідно нарешті зробити інвентаризацію, визначитися, що залишилося і в якому стані. Відтак передати непотрібні, але привабливі ділянки місцевим органам влади чи будівельним компаніям для забудови — звісно, на компромісних умовах. Скажімо, надавати потім певний відсоток житла тим, хто стоїть на квартирному обліку. До того ж не «напівфабрикатного», у якому не завершено опоряджувальні роботи, немає якісної підлоги і сантехніки, а одразу придатного для проживання.
І треба нарешті, якщо держава не спроможна забезпечити повноцінний фонд службового житла для ЗСУ, створити в гарнізонах хоч би якийсь квартирний фонд для молодих офіцерів на кшталт сімейних гуртожитків. Щоб випускники військових училищ не тинялися по чужих приватних квартирах (хоча держава й компенсує вартість орендованого житла), а одразу мали, принаймні до переведення на інше місце служби, власний постійний куток.
УК: Пане Юлію, а чи не маємо наміру позбутися житлової проблеми в нашій армії за прикладом досвіду Бундесверу чи армій США, Китаю, Швейцарії, де кількість резервістів або значно перевищує чисельність діючої армії, або дорівнює їй? Мирна нейтральна держава у центрі Європи може розгорнути за дві-чотири години із своєї постійної 22-тисячної армії 600-тисячну — чудово навчену, організовану і відмінно озброєну. А за дві доби — 1,7-мільйонну!
— Вивчаємо різний досвід і моделі, зокрема Ізраїлю та Естонії. У кожній державі питання потужного військового резерву вирішують через державний бюджет. Україна ще довго не матиме відповідних фінансових можливостей. Люди відриваються від роботи, проходять військові збори, роботодавцю треба компенсувати значні втрати. Ізраїль має приблизно таке саме за кількістю військо, як у нас, але там у резерві 700 тисяч високо мотивованих, добре екіпірованих і озброєних людей. Піхотинця для служби або резерву вони готують щонайменше шість місяців.
УК: Натомість ми на базі військових комісаріатів створюємо батальйони територіальної оборони?
— Так. Комплектують ці загони на добровільній основі, передусім тими, хто пройшов фронт в зоні АТО, має досвід, а також резервістами і військовозобов’язаними. Готуватимуть такі військові підрозділи на зборах. Із резервістами вже почали цикл навчань. Генеральний штаб створює також оперативний резерв першої черги з тих, хто звільняється з лав армії. Понад те, опрацьовуємо механізм озброєння всього військовозобов’язаного населення України у разі масштабної агресії супротивника.
УК: Не приведи Господи, щоб такий сценарій відбувся.
Станіслав ПРОКОПЧУК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Юлій МАМЧУР. Народився на Черкащині. У 1991 році закінчив Чернігівське вище військове авіаційне училище льотчиків. Полковник ВПС, командир 204-ї бригади тактичної авіації в Бельбеку (Крим). 10 листопада 2014 року його обрали народним депутатом України за списком Блоку Петра Порошенка.
Ми в Google+