Діти малюють синьо-жовте сонце
МАЙБУТНЄ НАЦІЇ. «УК» поцікавився у школярів, чому вони люблять свою державу
Червонощокі маки й синьо-жовті серця, старанно виведені дитячими рученятами на папері, одразу сповнюють душу якимось неймовірним щемом і безмежним теплом. Авторам цих невеличких, але таких зворушливих шедеврів всього по 7—9 років. Втім, на просте, здавалося б, запитання «Де ти живеш?» їхні маленькі щирі оченята враз спалахують небайдужим вогником й усміхнено відповідають: «У найкращій країні — Україні!»
Це моя земля!
Третьокласниця Катруся Дирбавка з міста Городенки, що на Івано-Франківщині, любить малювати красиві пейзажі своєї Батьківщини. «Моя країна — це рідна земля, де гарна природа, привітний Дністер, гарні ліси й поля, високі Карпати, — дівчинка споглядає красу рідного краю глибокими сірими очима та впевненими рухами пензля переносить її на папір. — А ще тут виросли мої бабуся та дідусь. Я дуже люблю свою Україну, її народні пісні і традиції. Багато цікавого про Батьківщину мені розповідає мама, а також учителька в школі».
Катя — як і її однолітки — дитя нового покоління, яке на рівні підсвідомості вже звикло вільно мислити, формулювати свою думку, мати маленьку, але непохитну життєву позицію. І на відміну від їхніх батьків, у цих дітей незалежної держави зовсім по-іншому формується світогляд, адже вони зростають на інших цінностях. А головне — ототожнюють себе з незалежною Україною. Це майбутнє країни, нації, всього нашого народу.
«Ще в першому класі на уроках української мови ми вивчаємо назву своєї держави, міста, вулиці, — розповідає «УК» учитель вищої категорії вчитель-методист городенківської загальноосвітньої школи №1 Галина Ротерман. — Учень повинен знати державні символи країни: прапор, герб, гімн. Також кожен школяр має уявлення про національні символи — вербу й калину. У наступних класах діти ширше дізнаються про всі ці поняття».
Та патріотичне виховання у книжках не заштампуєш — любов до рідної землі, її історії карбується лише в серці кожного з нас. Тож вчителька третьокласників Галина Дмитрівна, яка віддала педагогічній праці 42 роки свого життя, вкладає цю любов у кожне слово, яке промовляє до учнівської аудиторії. «Найперше — маю навчити їх любити Батьківщину. Дуже приємно, коли на свято першого дзвоника діти приходять у вишиванках. Це теж додає школярам гордості й відчуття, що вони — українці».
Порівнюючи сьогодення і буремний 1991 рік, педагог зі стажем аналізує, що насправді діти тих часів і теперішні мало чим різняться — хіба що в хисті до новітніх технологій. «Тоді, після розпаду Союзу, ми почали розповідати дітям на уроках про їхню рідну державу вже не як про частину імперії, а як про незалежну, — пригадує Галина Дмитрівна. — Про те, через які терни пройшла наша Вітчизна, щоб здобути омріяну, вистраждану свободу. Втім, діти в ті роки фактично не мали кумирів, натомість тепер нове покоління має на кого рівнятися. Навіть малюки слухають музику українських гуртів, дивляться українські мультфільми, намагаються бути схожими на наших спортсменів, відомих на увесь світ».
«Хочу бачити батьків щасливими»
Прикро усвідомлювати, що на дитинство цих чудових дітей випала війна. І наше маленьке покоління не може залишатися осторонь. Вони все розуміють і неймовірно переживають. Галина Дмитрівна впевнена, що дитина — дзеркало сім’ї. «Кожна з них хоче, щоб поряд з нею були батьки, прагне відчувати себе захищеною, — тому й хоче миру, спокою, — пояснює вчителька. — А найбільше хочуть бачити своїх батьків щасливими, — вони не знають, як саме можуть цьому зарадити чи допомогти, втім на рівні підсвідомості — це їхнє найперше бажання».
Батьки кажуть, що з народження прищеплюють їм любов і повагу до рідної України і дуже цінують те, що живуть і виховують дітей у незалежній державі. «Їм ніхто не диктує, які книги читати, яких письменників, які фільми дивитися, якою мовою розмовляти, — переконана мама трьох синів Світлана Коваленко. — Вони самостійно ще змалечку починають усвідомлювати, в якій країні живуть, адже кожне покоління українців відчуває етнічну прив’язаність до рідної землі. Для них Україна — вільна європейська держава майбутнього».
Школярі пояснюють свої почуття з дитячою безпосередністю. «Я українець, бо розмовляю українською. А ще люблю українську музику. Наприклад, у ТНМК — крутий хіп-хоп, — каже учень 2-В класу столичної гімназії № 34 «Либідь» Кирило Моісеєв. — І ще дуже люблю читати про прикольні пригоди зайця Косі Вуханя та їжака Колька Колючки, яких вигадав українець Всеволод Нестайко. Також мені подобається український прапор, бо синій — дуже яскравий, а жовтий — дуже сонячний».
П’ятирічна Оленка Кондрат ще не ходить до школи, проте вміє писати, і слово за словом виводить побажання на величезному синьо-жовтому сонці. «Воно таке, бо українське — як наш прапор. Його хочу подарувати воїнам, які нас захищають», — говорить дівчинка, — з війни вона вже півроку чекає свого тата.
На неповторних малюнках-шедеврах школярі та дошкільнята, окрім символічних зображень, виводять дитячою рукою глибинні слова: «Ми — українці! Ми — за мир і незалежність!» І цю безмежну, по-дитячому наївну, втім таку важливу любов до рідної землі через свої малюнки діти передають нашим воїнам на фронт. Сподіваємося, що це відчуття підтримки і надії мільйонів маленьких сердець допоможе всім нам разом здобути мир та самоствердитися як воістину вільна і нездоланна нація.
Ми в Google+