Перетин лінії розмежування залишається дуже важким випробуванням для жителів Донбасу, які з різних причин вирушають у цю непросту поїздку. І смугасті шлагбауми, довжелезні автомобільні черги біля КПВВ, іноді аж занадто прискіпливі перевіряльники та сварливі й роздратовані подорожні нарешті залишаються позаду. Змучені люди полегшено зітхають: «Пронесло!» Причому в цей момент ті, хто подорожують із тимчасово окупованих територій до України, навіть не підозрюють, що для них певні труднощі лише розпочинаються. Це стосується людей похилого віку, які невдовзі навіть зазнають неабиякого психологічного удару. Адже побачене ними на власні очі в Україні разюче відрізняється від того, у чому їх переконують ось вже майже три роки. І тому сказати, що вони почуваються обдуреними, — це нічого не сказати.

Не вір очам своїм!

Що побоюються побачити в українських населених пунктах Донбасу ті мешканці тимчасово окупованих територій, яких тривалий час обробляє російська пропаганда? «Карателів», які готові схопити й кинути «на підвал» тільки за те, що приїхав із «республіки». Поліцейських (а вони всі, як на підбір, звісно, із «правосеків»), котрі заарештовують всіх, хто розмовляє російською. Ще встановлені прямо на вулицях шибениці з тілами «захисників Донбасу» і поряд пам’ятники Гітлеру, Бандері та нинішнім керманичам. А далі черги змучених людей до магазинів із напівпорожніми полицями, закриті шахти, заводи та всі інші підприємства, порожні школи, бо місцеві діти втекли звідси, не бажаючи вчитися українською.

«Каюсь: під впливом місцевого телебачення очікував зустріти у Краматорську та Слов’янську зовсім інше, — зізнається мешканець Горлівки. — Та нічого подібного тут не побачив! Навпаки, працюють усі підприємства та установи, а люди отримують зарплати і пенсії. Відкриті поштові відділення, банки. В аптеках є необхідні ліки за доступними цінами, а в магазинах такий великий вибір товарів і продуктів, що можна розгубитися. Розумію, що для місцевих жителів це звична картина, але ж нас по той бік переконували і переконують в іншому: мовляв, в Україні жахлива криза, голод, холод, звірства «бандерівців»… І я, коли трохи оговтався від побаченого, своїм родичам, які тут мешкають, навіть сказав, що вони жирують. Особливо порівняно з нашими умовами виживання».

Навіть магазини у Донецьку мілітаризують. Фото надане автором

Про характерну реакцію батьків-пенсіонерів на недавню поїздку до Маріуполя розповіла й мешканка Донецька. Як і немало літніх людей, вони свого часу потрапили на пропагандистський гачок «назад в СРСР!» та обіцянки ситої і безбідної старості. Понад два роки терпіли «тимчасові труднощі» із переконанням, що в Україні нині все набагато гірше. «Пам’ятаю, торік сусідка розповіла про враження від відвідин Бахмута, то мама їй не повірила, — каже жінка. — Навіть дорікнула тій, що вона розхвалює побачене, бо її… зомбувало українське телебачення. Або ще гірше — нещасну завербувала СБУ й змусила розповідати небилиці про кращі умови життя там. А ось наприкінці літа батьки вже самі побували в Маріуполі, який не пустив до себе «руський мір».

Спокійні будні приморського прифронтового міста, умови та рівень життя його мешканців дуже вразили людей похилого віку. І знаєте, що обурило їх найдужче? «Навіщо ж нас обдурюють? — гарячкував батько. — Адже наше телебачення розповідає про Україну жахливі речі і запевняє, що в Донецьку все добре і набагато краще, ніж там. Згоден, в Україні також є проблеми, але їх не порівняти з нашими! Бо там, з’ясовується, абсолютно нормальне життя, про яке ми лише згадуємо, бо тепер ледве виживаємо і замість спокійної старості маємо війну, руїни та злидні». Знайома розповідає, що спробувала жартома розважити пригнічених батьків: мовляв, може, їх просто зомбувала українська пропаганда? Реакція не забарилася. Батьки пообіцяли відтепер відмовитися від місцевого та російського телебачення, а вмикають брехливий «ящик» тільки для перегляду невинних серіалів.

Люди часто розповідають, що після повернення з територій, які контролює українська влада, приміром, до Донецька, тривалий час відчувають психологічну ломку. Їм важко повірити, що десь зовсім недалеко чи трохи далі існує абсолютно нормальне життя. А ще важче впоратися з дискомфортом від разючої різниці між брехливою місцевою пропагандою та випробуваними на собі реаліями. «Відбувається якесь роздвоєння: нам кажуть одне, а бачимо протилежне, — зітхає один із донеччан. — Здається, до цього неможливо звикнути, але немало людей таки поступово звикають. І, мабуть, на це й розраховують мерзотники й покидьки, які обіцяли нам «процвітання в республіці» і обіцяють далі… обіцяти, обіцяти».

«Великої війни» поки що немає, але ви її чекайте!

Зокрема очевидні психологічні проблеми відчувають і ті мешканці краю, які після великої перерви з різних причин знову повертаються на тимчасово окуповані території. Мій знайомий не був у Донецьку майже два роки і, відвідавши це місто недавно, поділився цікавими спостереженнями. Наприклад, за його словами, мегаполіс нагадує людину в розквіті сил, яка раптом посивіла, згорбилася і взагалі постаріла на добрий десяток років. «Найперше там мені згадалися пейзажі покинутої Прип’яті, які бачив колись по телевізору, — каже він. — Хоча ні: там бігали приблудні пси, а тут вештаються напідпитку замурзані й озброєні до зубів двоногі істоти. Із минулого залишилася хіба тільки помітна чистота в центрі. Але ця стерильність лякає порожнечею. Порівняно з минулими часами людей дуже мало. Гнітюче враження справляє улюблена для прогулянок донеччан територія біля «Донбас Арени». Раніше тут вирувало життя, а тепер біля одного з найкращих у Європі стадіонів, де відбувалися матчі Євро-2012, немов у пустелі! І час, і життя зупинилися також біля зачинених великих торговельних центрів, банків, офісів. Так, чимало людей, немов папуги, повторюють: «Ми нормально живемо, у нас все добре!» Але звернув увагу, що так кажуть ті, які недавно переїхали сюди з невеличких міст чи сіл регіону і саме через це перебувають в ейфорії. А ось корінні донеччани реагують на разючі зміни, занепад і депресію здебільшого лаконічно, зі злістю кажуть: «Не живемо, а існуємо!» чи «Дожилися…»

Певна річ, непрості умови, в яких опинилися жителі Донецька — «залишенці», позначилися на стосунках із тими, хто звідси виїхав. «Деякі давні знайомі, яких тут побачив, мене вперто «не помічали», — згадує Віктор, відвідавши після перерви домівку. — А немало тих, з ким вдалося поспілкуватися, всерйоз вважають мене зрадником. Мої аргументи, що не міг тут знайти роботу, не сприймають і пропонують вакансії, де буду отримувати щомісяця майже 10 тисяч російських рублів (ця зарплата, що є мрією для багатьох донеччан, у перерахунку на гривні становить приблизно 4,5 тисячі). А моїм словам, що на подібній роботі в Маріуполі отримую 8 тисяч гривень, тут просто не вірять». Неприязні стосунки з недавніми колегами склалися й у вчительки, яка два роки тому виїхала з Донецька. Причому педагоги «республіки» навіть не приховують, що заздрять заробітку колег на українській території, бо для них навіть 3-4 тисячі гривень — чимала сума, оскільки отримують тут майже вдвічі менше.

Може, куці зарплати відповідають тутешнім цінам? Цього не скажеш, бо жителі тимчасово окупованих територій нерідко вирушають через лінію розмежування саме для дешевших закупів. А ось для людей, які приїхали у зворотному напрямку до Донецька, відвідини магазинів стають психологічним випробуванням. Неприємно вражають ціни, асортимент товарів і якість. «Навіть ті, хто упереджено ставиться до України, намагаються відшукати українські товари, — підтверджує мешканка міста. — Якість російської продукції не витримує критики, про це тут вже кажуть уголос. Беруть її, бо вона дешевша, хіба тільки через брак грошей».

І ще таке враження. Пригнічений, похмурий і сірий Донецьк з усіх сил намагаються «розфарбувати» прапорами, іншою символікою так званої ДНР і Росії, а також величезними портретами «вождів», котрі тут буквально на кожному кроці. Також просто приголомшує постійне, цілеспрямоване й безмірне нагнітання страху, в якому намагаються міцно тримати місцевих жителів. Щодня їм знову й знову повідомляють про черговий наступ «українських карателів», що розпочнеться завтра-післязавтра, про звірства диверсантів, якими, мовляв, буквально кишить місто, про ймовірне використання «загарбниками» хімічної та бактеріологічної зброї, про іноземні підрозділи довкола Донецька, куди, брешуть, входять головорізи майже з усіх країн світу, який ополчився на самопроголошену «республіку». Про неминучу війну тут втовкмачують у голови донеччан уже третій рік поспіль, і кожен відносно мирний день — з обстрілами, але без обіцяних штурмів і хімічної зброї, певна категорія населення сприймає з полегшенням і готова дякувати своїм «захисникам». А ті обіцяють далі людям ще й «велику війну» з Україною, в якій Росія вже абсолютно відкрито братиме участь. На початку вересня від лідера так званої ДНР навіть публічно пролунало, що він готовий до церкви бігати, аби нарешті сталося це. «Особисто як людина, а не як глава держави, я не знаю, якому святому ставити швидше свічку, аби це все розпочалося. Так, я добре розумію, що це буде для всіх важко і нас очікують великі труднощі. Та, повірте, це набагато менше, ніж те, що ми маємо нині», — переконаний він.

Насамкінець. Що ж, і колишнім, і теперішнім жителям прифронтового краю неймовірно важко жити, обираючи між власною домівкою, яка залишилася на тимчасово окупованій території, й Батьківщиною, яка була, є і буде в Україні. І тому ми, не секрет, також давно ставимо свічки всім святим. Та на відміну від отого самозванця й горе-керівника, прохаємо Господа, аби все нарешті закінчилося і мир встановився на Донбасі і в Україні. І лише за цих умов багато з недавніх донеччан готові повернутися до свого міста. Не по речі з покинутого помешкання чи провідати хворих батьків і родичів, а назавжди — аби жити й надалі розбудовувати Донецьк, який із недавньої ділової столиці України нині почав стрімко перетворюватися на заштатне провінційне і депресивне містечко.