Перш ніж розпочати розмову з героєм сьогоднішнього нарису майором Євгеном Межевікіним, вирішила поспілкуватися з керівником навчального підрозділу, в якому навчається офіцер. Уявляла, що почую про всіх слухачів похвалу найвищого рівня. Адже тут навчається понад 90% офіцерів — учасників АТО. Аж ні. Начальник командно-штабного інституту застосування військ (сил) Національного університету оборони України імені Івана Черняховського генерал-майор Валерій Лісневський сказав, що є різні ситуації.

Навчальний процес у військовому виші потребує дисципліни і знань. Бойові заслуги тут шанують, однак вони не на першому місці. Перед викладачами, як на полі бою, — всі слухачі рівні. Такий хід розмови змусив і мене змінити думку про них. Бо перед тим була переконана: став героєм — вважай, і навчальний рівень автоматично пройшов. Інтрига зросла, коли малювала в уяві образ свого співрозмовника. В сусідній аудиторії чекав молодий офіцер. Його обличчя сяяло радістю, життям.

«Я не скромний — я толерантний»

Ось такі люди з позитивною енергетикою і жагою до життя виграють у поєдинках з путінськими найманцями. Звісно, насамперед запитала у Євгена про його характер. Відповів: «Я не скромний — я толерантний, веселий і наполегливий». І так у нього змалку. Що б не придумував, до фінішу доводив справу завжди. Ніколи не зраджував, не підводив. І це не порожні слова. Підтвердження цьому навіть його позивний на передовій — «Адам».

— У школі мріяв про небо, — каже офіцер. — Хотів бути льотчиком. Подавав документи на вступ до льотного училища. Забракували за станом здоров’я, щось там лікарі не те знайшли у носі. Сподівався, хірургічне втручання виправить ситуацію. Ні, не допомогло. Якийсь він у мене нещасливий цей ніс (сміється). Ось, бачите, яке перенісся — і зараз пошрамоване. Але це вже від навідної системи в танку.

У військкоматі зважили на наполегливість хлопця і порадили спробувати втілити мрію в Харківському інституті танкових військ. На інженерний факультет вступити було важче, але перспективніше. Тоді відверто говорили, що майбутнє армії мінливе. Тож отримати диплом суто за військовим фахом означало зробити крок до незатребуваності. Інженерія поглинула Євгена. Результат — диплом з відзнакою.

Від теорії до практики

Служив у Дніпропетровській області. На посаді заступника командира з озброєння механізованої роти 93-ї бригади із заступником з озброєння довели до ладу дві бойові машини. Старший товариш ділився досвідом, а молодий офіцер швидко освоював на практиці здобуті знання, навіть більше. Тоді результат нікого не цікавив. Машини відправляли у сховище, вони стояли через брак пально-мастильних матеріалів. Стан справ у армії позначився і на баченні себе у війську. Євген намірився змінити професію.

Однак у 2007 році зі Збройних сил його не відпустили. «Цього року, — з усмішкою згадує Євген, — уперше вистрелив із танка штатним снарядом. Торік у квітні ці знання пригодилися. На той момент я виконував обов’язки начальника штабу. Прийняв людей, провели з комбатом бойове злагодження підрозділів. А коли в травні надійшла команда рушати на схід, ніхто у підрозділі всерйоз цього не сприйняв. На відстані не вірилося в те, що побачили на власні очі».

Молодий офіцер згадує, як тоді всі вчилися. Яким скупим був інструктаж, коли наказали зайняти блокпост за Червоноармійськом. Щиро сміючись, розповідає, як рухалися за власним маршрутом і вискочили на блокпосту між Донецькою і Дніпропетровською областями.

— Ми на бетеерах, бачимо, як якісь солдати урозтіч кинулися полем. Зайняли оборону біля машин. Тиша. На відстані запитали, хто вони такі. З того боку зраділи, що ми свої.

Із довідки Генерального штабу ЗСУ

«Під час протистояння в донецькому аеропорту під постійним мінометним вогнем противника здійснив евакуацію підбитої БМП-2 з екіпажем зі злітно-посадкової смуги аеропорту. За період перебування в АТО танковим екіпажем офіцера було знищено понад 11 танків та бойових броньованих машин противника».

Перший бій

— Стоїмо, визначаємо подальший шлях пересування. Аж раптом у небі — біла ракета, — згадує бойові дії перших днів Євген Межевікін. — А ми стоїмо рядком попід посадкою. За білою — летить червона. Потім починається стрільба. Бійці кинулися хто куди. Розосередилися, стріляємо у відповідь. Невдовзі стрілянина припинилася. Тиша з обох боків. Зважилися гуртом закричати: «Дев’яносто третя!» Чуємо з того краю: «Дев’яносто третя!» Перший, власне, безглуздий бій підтвердив неготовність підрозділу до раптових бойових сутичок або засідок.

Бо на білу ракету ми мали б відповісти білою ракетою, якщо ми свої. Не було організованої взаємодії. Ніхто не знав сигналів управління. Тут був і перший поранений, за що й отримали на горіхи. Всі вчилися.

Потихеньку бійці втямили, що має робити кожен із них. Патрулювання вже проводили впевненіше. Активізувалися волонтери: привозили запчастини до машин, ключі. Ремкомплект для карбюратора, машинне масло купували в складку на ринку Червоноармійська. Дещо продавці давали просто так. Потужностями подарованого генератора освітлювали місцевість — нашим бійцям було добре, а ворогові непереливки.

Щойно бойовики активізувалися, рушили на Розівку. Потім зробили два наступи на Піски. Під час першого було багато поранених, убитих. Втратили два танки. Відступили. Потім був наказ повторно наступати на Піски.

— Команду чую, а оціпеніння від страху подолати не можу, — гортає сторінки спогадів Євген. — Розумію, що в такому стані повертатися до хлопців не можна. Викурив одну цигарку, другу. Чую, між солдатами бунт. Невдоволені дали волю словам. Агітують проти наступу. Розізлився, від чого й отямився.

Умовляти Євген нікого не збирався. Вишикував бійців і запропонував тим, хто йтиме далі, зайняти лівий фланг, а решті — правий. Створили три екіпажі. Приєдналася піхота.

Із довідки Генерального штабу ЗСУ

«Під час здійснення штурму населеного пункту Піски виконував обов’язки командира 4-ї батальйонної тактичної групи 93-ї окремої механізованої бригади, отримав контузію і пошкодження внутрішніх органів. Незважаючи на поранення, продовжив управління підпорядкованими підрозділами та забезпечив успішне виконання бойових завдань. Протягом вересня та жовтня 2014 року під безперервними обстрілами противника, в складних умовах, без прикриття та вогневої підтримки, забезпечував підвезення боєприпасів та продовольства захисникам донецького аеропорту».

— Про поранених після бою розповів «Богема». До того часу в голові каша була. Змішалося все. Багато людей пройшло. В аеропорт тоді ніхто не міг заїхати, а вивозити поранених треба. Закидали бійців на танки, одного везли прямо на башті. Так завозили в аеропорт і всі вантажі: патрони, гранати, бензин, хліб, воду. Шкодую, що не робив фото- й відеофіксації кожного виїзду. Тоді було не до того, а зараз хотілося б відтворити події.

Пропонували офіцерові вакансію в Генштабі. На дружинине «Чи запитав під час бесіди з начальником Генерального штабу про квартиру?» відповів, що в Києві жити нудно. Треба дочекатися закінчення навчання.

— Я в штабі не зможу всидіти, і дружина про це знає. Однак як складеться життя, не загадуватиму. Звісно, маю мрію — готувати танкістів по-сучасному, — усміхається Євген.

Як на мене, до здійснення мрії командира танкового батальйону 1-ї окремої танкової бригади майора Євгена Межевікіна лише один крок. Адже його вміння, талант і готовність виконувати професійні завдання визнано на найвищому рівні.

Із довідки Генерального штабу ЗСУ

«Безпосередньо в районі відповідальності підпорядкованого підрозділу в зоні АТО організував допідготовку танкових екіпажів. У стислі терміни здійснював їх підготовку та передавав особовому складу свій бойовий досвід з урахуванням особливостей та умов ведення бойових дій на сході держави. Під безпосереднім керівництвом офіцера та за його безпосередньої участі здійснювався ремонт та відновлення техніки. Указом Президента України від 14.10.2015 № 584/2015 «Про присвоєння Є. Межевікіну звання Герой України» за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності Української держави, вірність військовій присязі, присвоєно звання Герой України із врученням ордена «Золота Зірка». 

Два епізоди з життя…

Найчастіше згадує офіцер про тих, хто повсякчас думає і молиться за нього. Про батька і маму. Вони познайомилися і побралися в Якутії. Там народився і Женя. Працювали, заробляли, як усі того часу. Поки не захворіла мама. Лікарі порадили змінити клімат. Сім’я переїхала в Дніпропетровську область. Тут батьки трудилися до пенсії. У тата — шахтарський стаж. Мама працювала в торгівлі. Це історія про «Янь». Торік Євгенова мама пішла у відділ соціального забезпечення справитися про розмір пенсії і поцікавилася, чи не змінився він для тих, хто працював на Півночі. Після почутого пошкодувала, що запитала. Бо фахівець порадила їхати туди, де вона працювала, і там клопотати про пенсію.

Бійці, які повертаються з передової, особливо гостро реагують на зміни в суспільстві. Прямо скажемо, вони підсвідомо аналізують усе, з чим стикалися до… і після. Так ось з вуст Євгена прозвучала розповідь про кілька таких епізодів. Після урочистостей з нагоди Дня захисника України добирався в університетський гуртожиток. Година пізня. Після метро довелося б ще чимало пройти пішки. Особливо це не лякало. Та вирішив, що під’їде попуткою туди, куди вистачить грошей. По кишенях назбиралося менше ста гривень. Офіцерові з бойовими нагородами машину довго ловити не довелося. Водій пояснив одразу, що грошей із захисника не візьме і завезе куди слід. Не за зекономлені гроші радів Євген, а за висловлену йому повагу. Це історія про «Інь».

ПРЯМА МОВА

Валерій ЛІСНЕВСЬКИЙ, генерал-майор:

— В університеті існує дві форми навчання: денна і заочна. Остання дає можливість тим офіцерам, які виконують професійний обов’язок у зоні АТО, навчатися в період ротації. На сьогодні в командно-штабному інституті навчаються п’ятеро Героїв України, троє вже отримали дипломи. Євген Межевікін — це приклад слухача-практика. Завдяки йому в короткі терміни ми провели семінари, під час яких офіцери, які поверталися із зони АТО, ділилися досвідом з викладачами. У навчальну програму на ходу вносили зміни. Адже досвід ведення бойових дій під час гібридної війни для нас новий. На сьогодні 92% викладачів інституту побували в зоні АТО. За нинішніх умов вони зобов’язані мати бойовий досвід не менший, ніж слухачі. Бо коли перед викладачем стоїть офіцер, який повернувся з передової, то абищо не розповіси.

Слухачем Межевікіним в інституті не нахваляться. Він наполегливо опановує навчальну програму. За перші місяці навчання досяг високих показників. По завершенню навчання отримає кваліфікацію магістра — офіцера військового управління оперативно-тактичного рівня.