Тепер, коли питання запровадження ринку землі постало особливо гостро, варто подивитися, як його вирішують в інших країнах, чим їхні приклади можуть стати нам у пригоді. Щоправда, більшість позитивних прикладів у наших умовах не можна реалізувати з різних причин: чи історично не склалося, чи час безповоротно втрачено, чи інші умови не такі. Зате реалізація негативних сценаріїв навіть дуже вірогідна, якщо не вжити запобіжних заходів. 

Чому в Нідерландах нема агрохолдингів

Приклад Нідерландів дуже люблять наводити прихильники вільного ринку землі без жодних обмежень за обсягом, громадянством тощо. Мовляв, там обмеження не діють, агрохолдингів ніхто не створює і масово землю не скуповує.

Але лукавлять: ринок земель у Нідерландах склався за таких історичних умов, яких в Україні ніколи не було і не буде. Ще коли наші предки лише починали освоювати Дике Поле, відбиваючись від кочовиків, на землях Нідерландів вже не лишалося жодного нічийного клаптика — не від доброго життя тамтешні хлібороби відвойовували додаткові наділи в моря за допомогою дамб і гребель. Тепер орна земля там коштує майже 35 тисяч євро за гектар, подекуди і більше. При цьому покупець має ще сплатити 6%  податку. То скільки коштуватиме створити агрохолдинг на кілька тисяч гектарів за українським зразком?

До цього додамо, що рільництво там вважається низькорентабельним через високу вартість складових аграрного виробництва — техніки, добрив, засобів захисту рослин тощо. У країні дуже жорсткі екологічні вимоги: якщо в  когось дощем змиє розорану землю з хімікатами в найближчу водойму, як у нас, — до скону штрафи платитиме! Отож не дивно, що сільським господарством займаються переважно ті, хто отримав ферму в спадок, і 2/3 сільськогосподарських земель країни не орють, а використовують для молочного скотарства. А ви кажете агрохолдинги…

Німеччина — приклад, яким ми не скористалися

У ФРН чинне обмеження на площу земель, які купують. У різних федеральних землях ці норми різні, але в будь-якому разі не перевищує 2 га, більше — тільки за особливим дозволом. Такого дозволу не видають, якщо покупець не фермер, а є працездатний фермер, згодний придбати цю землю і працювати на ній. Якщо такого охочого нема, переважне право на викуп землі має сільська громада, і лише в разі її відмови право купівлі переходить до інших. Щоб запобігти спекулятивним трансакціям, оцінюють землю незалежні комісії експертів на підставі щорічного моніторингу цін на неї в різних регіонах країни. 

А найцікавіше навіть не це, а німецький досвід реформування системи землекористування на території колишньої НДР. Перед об’єднанням країни на східних землях діяло майже 1150 сільськогосподарських кооперативів, організованих за принципом радянських колгоспів з невеличкими відмінностями: члени кооперативів формально були співвласниками землі, яку обробляли, але без права нею розпоряджатися. Середня площа землекористування в таких господарствах становила майже 4,5 тисячі га.  

Після возз’єднання Німеччини ці землі було приватизовано, але не роздано всім, а продано на пільгових умовах. Усі, хто бажав обробляти землю, могли взяти ділянку в оренду спочатку на два роки, після цього — на 6—12 років. За цей час орендар міг оцінити свою спроможність як хлібороба і заощадити грошей на викуп за зниженими цінами у межах особливої державної програми, чинної до 2009 року.

У підсумку через 25 років після об’єднання країни (2015-й) з 2,2 мільйона га земель державної власності залишилося менш як 200 тисяч. Тепер на них хазяйнують 24 тисячі фермерських господарств середньою площею по 230 гектарів. Про покинуті без обробітку землі чути не доводилося — хто не бажав працювати, землі не отримав.

Хто в Польщі пан

Певна річ, фермер. У статті 21 Конституції Республіки Польща йдеться: основа сільського господарства країни — сімейне фермерське господарство. Навіть за соціалістичного ладу більшість земель не було націоналізовано. На момент повалення комуністичного режиму (1990 рік) індивідуальні господарства обробляли 78% земель країни.

При цьому в Цивільному кодексі Польщі зазначено, що загальна площа угідь такого господарства не має перевищувати 300 га (сюди входять пасовиська, площі під фермами тощо). Ділянку можна придбати не лише в попереднього господаря, а й у державному агентстві сільськогосподарської нерухомості. Оцінюють такі землі, як і в Німеччині, незалежні оцінювачі, а покупець одразу сплачує 20% вартості, решта залишається на виплат частинами — в разі створення нового господарства виплата розтягується на  30 років. Щоправда, той, хто бажає створити фермерське господарство, повинен мати належну освіту за профілем або досвід роботи в аграрній галузі не менш як 5 років, мешкати в тому регіоні, де продається земельна ділянка. Вартість землі — в середньому 1500 євро за гектар.

Через 12 років після вступу Польщі до ЄС там скасували заборону на продаж землі іноземцям. Нині польську землю іноземець може придбати, якщо доведе свій намір самостійно її обробляти, живе не менш як 5 років не просто в Польщі, а в тій самій ґміні, де хоче придбати землю (ґміна — це найменша територіальна одиниця Польщі, зазвичай до неї належать мале містечко і кілька сіл навколо нього). У продажу йому відмовлять, якщо на цю землю претендує хтось із членів родини попереднього власника чи сусідів-фермерів. Якщо таких охочих нема, переважне право придбати цю землю переходить до агентства сільськогосподарської нерухомості. Лише тоді, коли й воно відмовиться, земля дістанеться іноземцеві. Можна уявити, як багато польської землі скупили іноземці.

Сильна рука Французької держави

Земельний ринок Франції вважається жорстко регульованим державою. Для цього існує SAFER (Товариство з управління землями та сільського розвитку). Воно має переважне право на придбання орних земель і сільськогосподарської нерухомості. Нотаріуси повин­ні повідомляти SAFER про кожний намір продати земельну ділянку. Земля без господаря чи така, господарі якої померли і не залишили спадкоємців, також переходить до SAFER.

SAFER — ще й активний продавець земельних ділянок. Землю в товариства купують охоче, оскільки в такому разі податок на купівлю не чинний. Якщо ціна землі завищена, SAFER може її оскаржити через суд і зазвичай виграє, бо судові розгляди тягнуться роками. Мало хто із землевласників хоче чекати так довго.

Продаж землі іноземцям загалом не заборонено, крім випадків, коли ціна продажу перевищує 38 мільйонів євро або якщо йдеться про продаж винограднику. Виноградник у Франції вважається національним надбанням, що не підлягає продажу іноземцеві.

SAFER активно протидіє спробам зміни цільового призначення сільськогосподарських земель і широко застосовує своє переважне право для протидії скупівлі земель в околицях міст для забудови. Залишається гірко зітхнути.

Чого не варто наслідувати

У Латвії жодних обмежень купівлі-продажу землі не було встановлено, в підсумку більша частина найкращих земель тепер належить великим переважно шведським, частково російським агрохолдингам. Сумарна площа земель, скуплених іноземцями, — більш як 77 тисяч га. Це дуже багато з огляду на розміри самої країни. Малі фермерські господарства не витримують конкуренції й банкрутують, погіршуючи соціальну обстановку в країні.   

В Угорщині пропозиції продати землю перевищують попит — набагато вигідніше орендувати землю, ніж купувати. Продають здебільшого літні люди, що не мають змоги самі її обробляти. Через це реальна ринкова ціна землі в країні так і не сформувалася. Виняток — землі поблизу міст і в курортних місцях, які можна забудувати. Такі землі скуповують спекулянти. Хоч існує обмеження — 500 га в одні руки, його легко обходять за допомогою підставних осіб.

У Молдові так само, як в Україні, землю роздали всім колишнім колгоспникам. Тепер із 17 мільйонів га державі належать лише 40 тисяч (переважно землі дослідних господарств). Ринок землі цілком вільний, без обмежень за кількістю в одних руках. Купівлю іноземцями формально заборонено, але таку заборону легко обходять за допомогою подвійного громадянства чи підставних власників (не без участі корумпованих чиновників).

У підсумку частину землі покинуто, село занепало, звідти тікає молодь, фермери зубожіли і перебувають на грані виживання. Натомість великі земельні масиви, на яких хазяйнують великі землевласники, виснажуються і деградують через нещадну експлуатацію. 

Володимир КОЛЮБАКІН
для «Урядового кур’єра»