АКЦІЯ "УК"

На Житомирщині проживає найбільша у країні польська діаспора - майже 50 тисяч осіб

На засіданні виконкому міськради нещодавно розгорілися гарячі дебати щодо доцільності надання одній з вулиць обласного центру імені Ігнація Падеревського - відомого польського піаніста і композитора, життя якого тісно пов'язане з Житомиром. Каменем спотикання стало те, що він у 1919 році був прем'єр-міністром уряду Польщі, яка в той час воювала проти УНР, а в 1920 стала союзником. Цікаво, що територія сучасної Житомирщини тривалий час входила до складу Королівства Польського, тож в історії українсько-польських відносин чимало подій, які неоднозначно оцінюються по різні боки кордону. Та значно більше об'єднавчих історичних фактів. Створення першого міського театру і першої публічної бібліотеки в Житомирі тісно пов'язане з поляками. Щирий поляк Тадей Рильський - батько класика української літератури, і навіть класик англійської літератури Джозеф Конрад - родом з Бердичева, із сім'ї польського письменника Аполлона Коженьовського...

Район - національний, військо - польське

На сьогодні найбільше поляків проживає в Баранівському районі - 10,7%. Одним із місць їхнього компактного проживання є містечко Довбиш - адміністративний центр за часів УРСР польського національного району. Його було створено постановою 19 серпня 1925 року, а за рік, коли Довбиш перейменували у Мархлевськ, район отримав назву Польського національного ім. Ю. Мархлевського. Тут проживало понад 40 тис. осіб, з них 73% - поляки. В районі діяли 55 польських шкіл і виходила польськомовна газета "Мархлевщина радянська". Це, напевно, мало демонструвати громадянам Польщі, як добре живеться полякам в СРСР. Та невдовзі заграванню настав край. 17 жовтня 1935 року постановою ЦВК СРСР ухвалюється рішення про розформування Мархлевського і Пулинського (польського і німецького відповідно) районів та переселення 300 господарств до східних районів України, на зміну яким завозять "добровольців-ударників з південних районів Київської області". В 1936-1939 роках примусове виселення з України набуває всесоюзного масштабу - 15 тис. польських та німецьких господарств перевозять до Казахстану. Як жилося полякам Житомирщини на нових місцях, можна судити зі спогадів висланої у травні 1936 р. Агафії Козерацької: "Наше село Сапожино було польським і все воно повністю було переселене до Казахстану. Вивезли нас у голий степ, де ми жили просто неба, доки до осені не побудували хати із саману. Так жили під наглядом коменданта 10 років, до 12 вересня 1946-го.

Однак під час війни поляки разом з усіма піднялися на захист краю, що став для них рідним. Саме вони становили основу більшості місцевих партизанських загонів, а у лавах сформованої в радянському тилу польської армії Андерса теж було чимало наших земляків, свого часу примусово виселених у безлюдні степи. Після визволення Житомирщини їй судилося стати місцем формування багатьох нових підрозділів Війська Польського, вояки якого мужньо ішли в бій "за нашу і вашу свободу".

... Незадовго до того, як спецпереселенцям дозволили повертатися до рідних місць, на Житомирщині пройшла масштабна кампанія з перейменувань. Юзефівки, Людвиговки і Радзивіловки стали Йосипівками, Залужними і Підгородніми, а українські села стали Жовтневими, Першотравневими і Щасливими, вкотре підтверджуючи, що у нас - спільна доля.

Вуздечка для революції

Нині у Довбиші, якому повернуто давню історичну назву, понад 5 тис. жителів. Переважна більшість з них поляки, а селищний голова Юрій Домашин і секретар селищної ради Наталія Романчук - українці. До речі, на відміну від радянських часів, обрані демократично, серед сімох кандидатів, четверо з яких - поляки.

- Ми навіть не задумуємося над тим, хто з нас поляк, а хто українець, - говорить Наталія Романчук. - Тим більше, що у родоводі жителів селища так тісно переплелися українське і польське коріння, що часто українці за прізвищем вважають себе поляками, і навпаки.

Підтвердженням того, що поляки люблять свої національні традиції не лише до глибини серця, а й до глибини власних кишень, слугує діюче у селищі Товариство поляків ім. Яна Павла ІІ. Керівник цієї громадської організації Стефан Кур'ята виділив під її офіс, бібліотеку та міні-музей... половину скромного одноповерхового власного будинку, де тепер тісно від зібраних документів.

- Мій дід по материній лінії Гвідон Касперович Домалевський свого часу служив в особистій охороні російського царя Миколи ІІ, - розповідає краєзнавець. - При звільненні в запас йому за доблесну службу подарували позолочену вуздечку і... документи на десять десятин земельного наділу, на якому згодом виріс хутір Сімачки. Його знищили разом із 1200 іншими, коли в 1935 році виконували постанову "Про зселення хуторів Мархлевського району". А позолочену вуздечку, що стала сімейною реліквією, забрали в 1920 році будьоннівці, залишивши натомість розписку про вилучення "для революції". Дід потім потішався, що революцію загнуздали відібраною у нього царською вуздечкою.

Стефан Кур'ята скрупульозно дослідив свій родовід. Першим у ньому на поліській землі став прапрапрадід Казимир -дрібнопомісний шляхтич. Його син Станіслав теж працював на землі, а ось наступний у роду Кур'ят - Павло - став офіцером і поклав свою голову в роки Першої світової війни. Його син Антон якимось дивом примудрився довго залишатись одноосібником і тільки в 1939 році таки перебрався з хутора до Довбиша. Отож батько Стефана Кур'яти Станіслав, якому довелося повоювати і в партизанському загоні, і на фронтах Великої Вітчизняної війни, вже з повним правом писав в анкетах, що "пролетарій".

- Мій родовід - типовий для місцевих поляків, які навіть за номінально нібито шляхетського походження важко працювали на цій землі, а коли приходила біда, мужньо боронили її від ворога, - вважає Стефан Кур'ята. - Ми пишаємося своїм походженням, шануємо свої національні традиції, але рідний наш край - Україна. Тож не дивно, що "Карту поляка", яка дає певні пільги етнічним полякам при відвіданні Польщі, у нас в селищі мають лише 200 осіб, хоча поляків у Довбиші не менше 4 тисяч.

Шануймося, браття!

Відродження українських і польських громадських рухів на Житомирщині фактично йшло паралельно. "Першою ластівкою" стало засноване 18 березня 1989 року Житомирське обласне відділення культурно-освітнього товариства ім. Ярослава Домбровського, яке зуміло наперекір усім незгодам "зробити весну". Нині практично у всіх районах і великих населених пунктах краю діють польські національні товариства, яких загалом понад чотири десятки. Серед них як суто місцеві, так і численні осередки двох найбільших в області польських організацій - Житомирської обласної спілки поляків України та товариств, що входять до Федерації польських організацій України. Свою особливу нішу в житті польської діаспори займають спеціалізовані об'єднання полоністів Житомирщини, Польське наукове товариство, Спілка ветеранів Війська Польського.

Одним із наймасовіших за кількістю активістів та розмаїттям культурно-освітніх програм на сьогодні є обласна Спілка поляків України, очолювана Вікторією Лясковською-Щур. На Житомирщині за їхньою участю проводиться щорічний Міжнародний фестиваль польської культури "Веселка Полісся", в якому беруть участь кращі професійні колективи Польщі. Дещо менші за масштабами - Дні польської культури у Бердичеві, фестиваль "Польська колядка" в Коростені, фестиваль дитячої творчості у Володарську-Волинському та обласний фестиваль польської культури "Сонячні мелодії" в Олевську.

Широко знані далеко за межами області аматорські колективи поляків Житомирщини: фольклорний ансамбль "Поліські соколи", ансамбль танцю "Короліски", фольклорно-етнографічний ансамбль "Білі голубки", зразкові дитячі вокальні ансамблі "Дзвонечки" і "Кольорові пташки" та танцювальний "Пролісок". Найважливіше, що українські поляки не почуваються бідними родичами ні у себе вдома, ні на історичній прабатьківщині. А дедалі ширші культурні зв'язки між двома країнами працюють як на імідж України, так і на зміцнення взаємовигідної економічної співпраці.