Галузь освіти я добре знаю, оскільки понад двадцять років працював у ній. Довелося чимало побачити. Марно сподіватися, що освіта в умовах хабарництва, яке заполонило Україну, залишилася не враженою. За радянських часів викладачі, можливо, також грішили цим, але не в таких масштабах. За роки свого студентства (1966—1971) не пам’ятаю жодного побору. Інколи студенти пригощали викладачів, які заходили в гуртожиток, привезеними з дому самогоном і ковбасою. Це було не даниною за іспити і заліки, а щиросердим частуванням.

Якось один викладач напідпитку перефразував слова поета Маяковського: «Мы говорим Ленин, подразумеваем партия. Мы говорим партия, а что подразумеваем — мы никому не говорим». Ніхто із студентів на викладача не доніс, інакше йому та його братові, співробітнику ЦК Компартії, було б непереливки.

На початку 1980 років довелося бути на відкритому судовому процесі в Київському торговельно-економічному інституті — розглядали справу доцента, який узяв хабар. Його вину довели, він її визнав. Хабар той був невеликим (про долари тоді не йшлося), але карали суворо — сім років позбавлення волі. Суд вважав, що доцент виконував владно-розпорядчі функції, оскільки оте матеріальне заохочення за хороші оцінки впливало на стипендію, переведення на наступний курс тощо.

Німецький філософ Іммануїл Кант вважав, що людина має два гальма: страх і совість. Моя неписьменна бабуся часто промовляла: «Де страх, там і совість». А одна студентка завважила, що існує ще й третє — лінь. Четвертим, на мою думку, можна вважати незацікавленість у вчиненні правопорушення.

Інтерес чи байдужість (залежно від обставин) — рушійна сила для будь-яких дій людини. Мільярди, витрачені на рекламу тютюнових виробів, — як на мене, марнотратство, бо не маю інтересу до куріння. Чарку зрідка можу перехилити і без реклами.

Викладачі-хабарники мають до дарів інтерес і не ліняться їх брати, бо це не потребує великих зусиль. Совісті їм бракує, а поріг страху такий, що його можна переступити, а часто навіть не помітити. Такі викладачі не мають жодних перепон.

Хабарництво у вишах процвітає там, де на нього керівництво дивиться крізь пальці, бо зацікавлене в ньому. Ректори і проректори, які особисто не беруть у студентів підкупу, отримують його від викладачів, яких вони «кришують». Персонально відповідати за здирництво мають керівники вишів, тоді вони знайдуть способи ліквідації цього явища.

Зазвичай викладачі-хабарники не вирізняються талантами. Тому спокушаються дарами заради певної самореалізації. Їм бракує здібностей, вони не спроможні написати підручник чи навчальний посібник з дисциплін, які викладають. Тож усю енергію спрямовують на хабарництво. Свої портфелі й одяг такі викладачі намагаються не заносити на кафедри — ховають гроші й інші матеріальні заохочення у багажники власних авто. Вважають, що так сховають кінці у воду. Це самообман, бо у студентському середовищі інформація про це шириться швидше, ніж брехня по селу.

Приміром, мовчки терплю, коли в громадському транспорті мені наступають на ногу, бо припускаю, що ненавмисним кривдником може бути студент чи студентка, обличчя яких уже встиг призабути.

Хабарі можуть перераховувати на картку викладача, а для натуральних заохочень користуються автоматичними камерами схову на вокзалах.

Поширений спосіб здирництва — керівництво дипломними роботами. За це між недобросовісними викладачами розгортається боротьба. Такі викладачі формують свої бази дипломних робіт і продають їх студентам за 300 і більше доларів. Гарантують замовникам відмінні оцінки.

Дехто з викладачів використовує студентів з автомобілями як власних таксистів. Трапляється, коли студентки не гребують розплачуватися за хороші оцінки любовними втіхами. Заохочення мають і методисти кафедр. Наприклад, перед складанням комплексних іспитів державній екзаменаційній комісії вони «правильно» на столі розміщують білети, тож кожен студент знає, де лежить замовлений.

Студенти теж відповідальні за процвітання хабарництва через два перші гальма. Здирництво шкодить рівню знань. Для чого вчитися, якщо можна купити потрібну оцінку? Студенти, які нібито знають англійську на відмінно, не можуть самостійно цією мовою написати коротеньку анотацію до своєї дипломної роботи. Зрештою, навіть студенти з червоними дипломами мають нульові знання і не потрібні роботодавцям.

Я описав не всі способи і види хабарництва у вишах. У середній школі воно, можливо, набуло більшого поширення, але це тема окремої розмови. Сподіваюся, що побори у  вищій освіті ми подолаємо разом з очищенням усього нашого суспільства. 

Іван ДАХНО
для «Урядового кур’єра»