Чи то з плином років, чи то з народженням онука та набуттям статусу діда щось значне і осяйне пробралося в серце, змінивши світосприйняття та розбудивши переоцінку цінностей. Уже не так гостро переживаються особисті невдачі чи життєві труднощі, а значно більше розчулюють невинні пустощі малюка, більше переймаєшся його маленькими, але такими значимими успіхами чи проблемами.

Ловиш себе на думці, що попри всі комунальнотарифні негаразди, війну на Донбасі, твоє обличчя мимохіть освітлюється усмішкою, коли бачиш бентежно довірливі оченята малюка. І не лише власного внука, а й дівчатка, яке невпевнено дибуляє, тримаючись за мамину руку, чи хлопчака, що ледь утримує в рученятах справжнього футбольного м’яча.

Ось вона, Україна. Завтрашня — щаслива й безпечна. Де не буде війни, знедолених дітлахів, де кожен, а особливо ж мій і ваш малюк буде захищеним. Родиною, державою, Законом.

Мабуть, саме з огляду на такий ось новий душевний засів і до сьогодні гостро сприймається розповідь трохи молодшого приятеля, який пройшов АТО, коли в Донецьку йому самому з кулеметом довелося стримувати російських найманців, котрі щільно оточили бліндаж. На щастя, протримався аж до приходу підмоги.

А розповів, як ледь не потрапив до поліцейського відділку — його затримали, бо став на захист дитини.

«Якось, прогулюючись увечері, став свідком несамовитої історії, — розповідає Ігор. — Хлопчик років шести вмовляв маму йти додому, бо там маленька сестричка. Проте мама ніяк не могла відірватися від молодика, який явно був напідпитку і щось доводив молодій жінці. Та намагалася його тягти за собою, проте безрезультатно. З усього було видно, що це не її чоловік, а так, самець на годинку. Коли той грубо схопив жінку, хлопчак кинувся мамі на допомогу, намагаючись відірвати руки молодика від неї. Чоловік з розмаху вдарив хлопчика в обличчя, і з маленьких губ, що благали маму йти додому, бризнула кров. Мама також відштовхнула дитину, прикрикнувши, щоб та замовкла. Ось тут я й не витримав».

За його словами, після нокдауну, в якому побував молодик, зчинилася недовга бійка. Приїхала поліція, і на всі доводи про побиття малого відмахувалася: це їхня сімейна справа, не треба, мовляв, дебоширити. Спасибі перехожим, що бачили всю картину, Ігоря відпустили. Як і парочку з малюком.

«Таким ось мамам я б ноги повисмикував, а цей тип отримав своє заслужене», — хвилюючись завершив історію мій знайомець. І я цілком підтримую його.

На жаль, попри чинні й ухвалені останнім часом закони, зокрема й «Про запобігання та протидію домашньому насильству», правоохоронці насильство в сім’ї, і стосовно дитини також, розцінюють як сімейні сварки. Чи це відбувається вже традиційно, чи ж нова поліція воліє, як і стара міліція, не обтяжувати себе такими дрібницями? На думку урядового уповноваженого з питань гендерної політики Катерини Левченко, почасти такі ситуації виникають через недостатність у Нацполіції внутрішньої документації, але, як вона наголошує, «це не зупиняє чинності закону, і Нацполіція вже має його застосовувати».

У законодавчій палітрі України і справді багато добротних і не дуже законів. Але тим і унікальна наша країна, що прагнучи до європейських стандартів, ми йдемо до них або ж боком, або ж скоком, або ж навприсядки. Бо впроваджуючи європейські тарифи на компослуги, забуваємо, що наші зарплати на рівні найбідніших країн Африки, а українська корупція перевершила за масштабами навіть колишніх лідерів, а ухвалюючи цілком європейські закони, не звертаємо уваги на брак механізмів їх реалізації. Тож і виходить, що в кожної категорії нашого суспільства власна Україна. У простих громадян одна, у їхніх обранців — інша. Обриси букви Закону, наче в кімнаті кривих дзеркал, кожен бачить по-своєму. Для потерпілого, злочинця, правоохоронця, судді вони різні. Усе залежить від кута зору та соціального і службового статусу.

Щоб переконатися у справедливості цих тверджень, варто зазирнути у платіжки за комунальні послуги чи поцікавитися статистичними даними, які фіксують понад 350 фактів нападу та побиття в сім’ях щодня. Більшість жертв насилля — жінки, майже 20% — діти. І це лише цифри, які потрапили до зведень правоохоронців. Покараних за сімейні злочини одиниці. Ще менше їх серед чиновників, які законом та службовими обов’язками покликані боротися з насильством над дітьми.

Зовсім свіжий випадок зі смертю дитини в Харкові від побиття. Трирічний хлопчик помер через побої. Батько дитини отримав 10 років колонії, мати — 8. За кілька тижнів до смерті дитини дядько хлопчика скаржився на батьків у районну соцслужбу. Однак як стверджує прокуратура, там не відреагували. Директора центру соцслужб Новобаварського району Харкова Олену Таркіну, яку звинувачували у службовій недбалості, нещодавно Жовтневий райсуд Харкова поновив на посаді.

Не знаю, наскільки справедливе рішення суду. Як на мене, навряд. Але ж Феміді, хоч вона і з зав’язаними очима, мабуть, видніше. Однак у наших українських реаліях, думається, образ символу правосуддя час уже відкоригувати. Замість темної пов’язки українській Феміді більш личили б доларові наліпки на очах. Попри все віриться, що колись і вона прозріє. Як і наше суспільство. І не буде заляканих і знедолених дітей, котрих від усіх напастей зможе захистити не лише справжня мати, а й держава, яку ми трепетно називаємо ненькою Україною.