У нинішньому різноманітному світі є суспільство, якому немає жодного діла до метушливих процесів глобалізації, цивілізації, інтеграції. Воно будує окремішнє життя на чітко визначеному просторі. Як, навіщо, чому саме так, а не інакше? Відповіді на ці запитання знайти складно, але авторам майже двогодинної картини вдалося трохи підняти «залізну завісу».

Фільм-відкриття «У променях сонця» (Under the sun) в Будинку кіно кияни мали змогу безкоштовно переглянути наприкінці березня в межах Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини. До торік знятої картини причетні Росія, Латвія, Німеччина, Чехія і Північна Корея. Саме остання країна — у центрі уваги авторів фільму.

У фестивальних матеріалах прочитав анотацію: «Фільм про досконале життя в досконалій країні. Він розповідає про те, як багато зусиль доводиться докладати корейцям, щоб цей ідеальний світ запрацював. Як кожен громадянин Північної Кореї готовий віддати за нього життя. Як дівчинка — дочка зразкових батьків, що працюють на зразкових фабриках, — навчається у взірцевій школі. Сім’я мешкає в бездоганній квартирі у середмісті столиці Північної Кореї. Дівчинка збирається вступити в дитячий союз, щоб стати частиною ідеального суспільства, яке живе під вічним сяйвом променів сонця — символу великого народного вождя Кім Ір Сена».

Фільм вийшов не таким, як заплановано сценарієм. Він став своєрідною провокацією, наслідки якої для окремих жителів КНДР можуть бути непередбачуваними. Цього не приховує і російський режисер Віталій Манський (родом зі Львова), який після показу відповів на запитання глядачів. Він тричі бував у Північній Кореї, але досі не назве аналогів тамтешнього суспільства.

Не дивина, що в ізольованій від світу КНДР перед зйомками поставили безкомпромісні вимоги, скріплені контрактом. Віталій Манський спочатку намагався добитися преференцій і послаблень, але згодом просто махнув рукою. Щоденно митна комісія визначала, що залишити, а що вилучити з відзнятого матеріалу. Режисер схитрував, приховавши частину відео. Як саме це йому вдалося за надзвичайно жорсткого контролю, він вирішив залишити в таємниці.

Провокація і полягає в тому, що Манський використав приховане відео. Самі зйомки щохвилини контролювали представники компетентних органів. Вони присутні в кадрі, причому як активні учасники знімального процесу. Вони командували, що коли хто мав сказати, де кому стати, як усміхатися, аплодувати. У масових сценах закликали: «Більше патріотизму!»

Безумовно, таке втручання у творчий процес мало означати стерильність документального кіно: усі корейці люблять великого вождя і генералісимуса Кім Ір Сена, ладні за лідерів віддати життя, усім задоволені. За великим рахунком, так і є. Це видно з фільму, хай і з не передбаченими місцевою цензурою кадрами. Це підтвердив і режисер. На запитання, чи помічав він страх в очах тамтешніх людей, дав негативну відповідь, бо в КНДР виросли покоління, які не застали страшних буремних подій. Їхнє підпорядкування владі й непідробна любов до сонцесяйного вождя — у крові. Люди просто не знають, що може бути по-іншому.

І не дивно, що коли у фінальній сцені дівчинку (яка, до речі, обмовилася, що її батько насправді журналіст, а мати — працівниця їдальні, але для легенди, очевидно, потрібно було їх зробити фабричними працівниками) попросили розповісти якогось віршика, то вона із серйозним виглядом щиро і палко прочитала піонерську присягу. Голови корейців забиті ідеологічним сміттям.

Утім, мені здалося, що люди щасливі у своїй законсервованій країні, зі своєю диктатурою й обожнюваними керманичами. Щось схоже колись ліпили і в нас, тицяючи пальцями на загниваючий Захід. Ми знали, що СРСР — найкраща і найсправедливіша країна, а бідні темношкірі американці у сміттєвих ящиках визбирують недогризки яблук.

Ізоляція дається взнаки. Корейцям не перестають нагадувати про агресорів-американців. Навіть маразматичний ветеран війни, якому представники спецслужб не переставали нагадувати, що саме він має розповідати прийнятим у піонери дітям, обзивав американців боягузами. З його слів виходило, що літаки США збивали всі, навіть особисто великий Кім Ір Сен.

У КНДР не може бути Майдану, бо там немає незадоволених. Підтвердження — зйомки у пхеньянському метро, де в кожному вагоні висять портрети керманичів. За словами Манського, іноземцям дозволено відвідувати три станції на двох перегонах, і для нього не зробили винятку. Коли поїзд зупинився, він переконував, що треба їхати далі, бо слід продовжити знімати саме цих людей. Вихід із ситуації знайшли: дали команду всім пасажирам пересісти в порожній поїзд, який прямував у зворотному напрямку. Фантастика! Усі до єдиного підкорилися, жодних нарікань. Бо так треба!

Віталієві Манському з Північної Кореї надійшли три офіційі листи. У коректній формі режисера запрошують ще раз відвідати їхню країну, мовляв, дівчинка з фільму скучила за ним. Той не ризикує скористатися запрошенням. Це зрозуміло. Недавно у КНДР засудили американського студента на 15 років каторги за те, що він намагався вкрасти в готелі плакат із пропагандистським гаслом. А фільм зі «спотвореною» реальністю, який дивиться весь світ, — значно серйозніше, ніж якийсь там плакат.