Майже 200 000 осіб. Саме стільки українців офіційно отримали тимчасовий захист у Великій Британії. Це набагато менше, ніж прийняли Польща (понад півтора мільйона) та Німеччина (майже мільйон), але цифри все-таки вражають. 

Ми намагалися з’ясувати, які плюси та мінуси перебування у Британії виокремлюють для себе українські біженці й чи налаштовані вони повертатися. Для цього розглянемо приклади трьох матерів, які виїхали в цю країну заради безпеки дітей. 

Доки війна не закінчиться, будемо тут

«Як майже всі у країні, ми прокинулися вранці 24 лютого від вибухів, — розповідає 34-річна Мирослава з Івано-Франківська. — Наша квартира — поблизу летовища, в яке того ранку влучила ракета. Я бачила ту ракету зі свого вікна! Не забуду цього до кінця життя».

На момент повномасштабного вторгнення Мирославин чоловік працював у Польщі. За день вона швидко зібрала речі для себе і трирічного сина й вирушила у Варшаву. Звідти всією родиною подали документи на програму Homes for Ukrainians, яку англійський уряд відкрив весною 2022-го.

За умовами цієї програми, будь-хто з українців може претендувати на трирічний прихисток та право на роботу у Великій Британії. Важливо лише заручитися підтримкою місцевого жителя, який погодиться на пів року надати своє житло для переселенця. За це він отримує від уряду доплату — майже 300 фунтів за одну людину щомісяця.  

«Нам було легше, ніж іншим: до народження сина ми із чоловіком кілька років працювали у Великій Британії, мали тут, у передмісті Лондона, чимало знайомих, які й погодилися нас прихистити», — розповідає Мирослава. Менш  ніж за півроку чоловік знайшов роботу на будівництві, подружжя орендувало власну квартиру і з`їхало від спонсорів. 

Саме в час, коли закінчується термін проживання в родини, яка приймає, і виникає необхідність знайти житло, більшість українців змушені повертатися додому. Хоч там досі небезпечно. Оренда в регіоні, де мешкає Мирослава, — чи не найдорожча у країні. Це Суррей, що на південному сході Англії. Більша частина цих земель вважається передмістям Лондона. Престижний і розвинений регіон. Ціни на однокімнатну квартиру за місяць тут — понад 1000 фунтів (більш як 45 тисяч гривень). Виплати у зв’язку з безробіттям, які можуть отримувати українці, доки не знайшли місцеву роботу, — 500 фунтів. Їх за умови ощадливості вистачає на їжу та проїзд. Інших соціальних виплат для українців немає. Тобто без додаткового доходу орендувати житло неможливо.

Але це не єдина проблема. Навіть, якщо гроші є, без кредитної історії чи офіційної місцевої роботи з гідною зарплатнею, квартиру не здадуть в оренду. Потрібен або гарант (місцевий, який погодиться платити за орендаря за умови фінансових труднощів у нього), або авансовий платіж одразу за шість місяців. Короткострокову оренду місцеві лендлорди не схвалюють, тому на місяць-два знайти житло навряд чи вийде. Хіба що на сайтах на кшталт airbnb.

«Ми платимо за місяць 1300 фунтів за невеличку квартиру із двома спальнями, — ділиться Мирослава. Це без рахунків, яких іноді набігає 6—7 сотень на місяць, особливо взимку. Вона каже щиро: — Без чоловіка, який працює, ми з дитиною тут не вижили б, мали б повертатися. Я роботу знайти поки що не можу, надто багато часу потребує син. У нього акліматизація, він часто хворіє, а роботодавців мої відгули щотижня не влаштують». 

Садочки у Великій Британії платні, навіть державні, але є бенефіти від уряду. Після трьох років усі мають право на 15 безплатних годин на тиждень. А якщо двоє батьків працюють, — то на 30. Більшість садочків працюють лише до третьої, а ті, що розраховані на повний день, — шалено дорогі. Тому якщо мама сама, вона може розраховувати лише на неповний робочий день чи на дистанційну роботу. Або ж підготувати чималу суму на няню.

Зроблю все, щоб осісти назавжди

Трохи краща ситуація з роботою в іншої українки, 30-річної Богдани. Вона з Києва, приїхала із трирічним сином у Велику Британію влітку 2022-го. 

«Мені дуже пощастило: працюю в галузі ІТ і була в Україні проєктним менеджером в одній з великих відомих компаній, —розповідає вона. — У лютому компанія, як і всі, переживала тяжкі часи і скоротила ІТ-сектор. Я зрозуміла, що треба шукати роботу і почала це робити за кордоном.

Моя знайома працювала тут, в Лондоні, тож надала мені рекомендації. Я пройшла дві співбесіди, і мене взяли. Самі британці розповідають, що в них певний дефіцит кваліфікованих кадрів у галузі ІТ», — розповідає Богдана. 

Візу вона теж отримала завдяки програмі Homes for Ukrainians. І теж не зловживала гостинністю родини, яка приймала. Щойно знайшла квартиру, виїхала.

«Хоч маю місцеву роботу і достойну зарплату, шукала понад три місяці. Дуже часто в оголошеннях чорним по білому пишуть, що не хочуть здавати житло людям з маленькими дітьми», — ділиться Богдана. А ще вона хотіла заощадити і розділити квартиру з подругою. Це також великий мінус для лендлордів.

«Зате тепер сміливо можу сказати, що ми добре влаштувалися, — розповідає Богдана. — Син ходить у садок на повний день, маю 30 безплатних годин, а решта обходиться в тисячу на місяць. Орендну плату ми ділимо з подругою. Продукти тут, хоч як дивно, не дуже дорогі, а на проїзд не витрачаю, тому що працюю вдома». Вона каже, що навіть має змогу заощаджувати і додому повертатися не планує. 

«Я розлучена, мами моєї вже немає живої, — каже Богдана. — Вирішила, що будуватиму життя тут заради безпеки і стабільного майбутнього для дитини. Хоч і тяжко буває, самотньо. Учора, наприклад, плакала весь вечір».  

Не розглядаю імміграцію, лише перечікую небезпеку

37-річна Олена з Києва, наша третя героїня, навпаки, рішуче налаштована повертатися, щойно стане хоч трохи безпечніше.

«Якби я була без дитини, вже давно була б там, на батьківщині. Дуже тяжко дається розлука з чоловіком, батьками, — розповідає вона. — Мені від початку було, мабуть, морально легше ніж іншим. Я приїхала не просто до спонсорів, а до подруги. Мені дуже допомагали в усьому. Навіть змогла знайти місцеву роботу у своїй галузі — в Україні працювала телевізійним продюсером». Утім, Олена каже, що ніколи не розглядала можливість постійної імміграції. Хоч, звичайно, припускає таке. 

«Я їхала сюди, тому що було до кого, знаю мову. Тут один з найрозвиненіших телевізійних ринків світу. Але одразу налаштувала себе, що хочу лише перечекати найгостріший період, здобуду тут корисний професійний досвід, а моя трирічна донька ходитиме в місцевий садок і почне розмовляти англійською. Такі були цілі, і я їх досягла», — ділиться Олена. 

Хоч є нагода залишитися довше, Олена планує вже влітку їхати додому: «Моя подруга мене нікуди не жене, орендувати квартиру поки що немає необхідності. Але мені важливо, щоб сім`я була разом. Та й моя галузь в Україні потихеньку оговталася від стресу. Я нікому не віддам свій дім, хочу жити у своїй країні».

Звичайно, вона припускає, що в разі загострення небезпеки може переглянути своє рішення. Але поки що воно непохитне. 

«Крім моральних причин повертатися додому, є й суто практичні. Нині живу тут безплатно, але рано чи пізно, якщо вирішу залишатися, потрібно буде орендувати квартиру. Коли ти сама, поєднати роботу на телебаченні, де завжди потрібна твоя присутність, і материнство в чужій країні, дуже складно. Я просто виживатиму, не житиму, — коментує Олена ще один важливий момент, фінансовий. — Люди, які попри небезпеку, лишилися в Україні, певно, засуджують таких, як я. Упевнена, що до тих, хто «пересидів», потім буде чимало претензій від тих, хто залишався. Але тут я була кориснішою Україні, ніж якби сиділа вдома без роботи й у постійному страху за життя своєї дитини. Із кожної своєї англійської зарплати я щедро донатила, а також активно просувала нашу культуру в маси».

Олена навчила англійців варити та їсти борщ, відбивні, сирники. «Тепер уже не уявляють свого раціону без цих страв, хоч їхні харчові звички дуже відрізняються від наших», — продовжує Олена. 

Замість післямови. Отже, підсумовуючи плюси та мінуси для українців у Великій Британії. 

Головні труднощі, з якими стикаються втікачки від війни, — високий рівень життя, невисокі соціальні виплати та труднощі з пошуком місцевої роботи і її поєднання з материнством. 

А серед переваг одностайно називають безпеку. Хорошу шкільну освіту навіть у державних школах. І привітність та готовність англійців допомагати. 

Щодо того, коли повертатися і чи повертатися взагалі, думки розходяться. Адже саме жінкам з дітьми це рішення ухвалити найскладніше. Вони занепокоєні не лише прямою загрозою для життя в Україні, а й роботою освітніх закладів, гуртків для дітей тощо.

 Олена КРИЧКОВСЬКА,
Лондон,

для «Урядового кур’єра»