Чи знаєте, як перекласти з латини слово nodus? Це не тільки стандартне «вузол», а й «захист на руків’ї меча воїна, який пробивається до перемоги».

Науково-практичний центр нейрореабілітації «Нодус», створений 15 років тому в місті Бровари на Київщині, має на меті не лише відновлення тілесного здоров’я пацієнта, а й повернення його психічної та соціальної повноцінності. «Доля — це не межа, на якій скінчаються зусилля, — переконані у клініці. — Подолання долі — головне завдання хворого та лікаря в боротьбі за якість життя».

Реалізація такої місії нелегка, оскільки «Нодус» займається найскладнішими категоріями пацієнтів після тяжких інсультів, черепно-мозкових, спинномозкових травм і поранень на війні.

Про те, як змінилася робота медзакладу в умовах повномасштабної війни, в інтерв’ю з директором та засновником інноваційної клініки «Нодус» Олександром КУЛИКОМ, заслуженим лікарем України, доктором медичних наук, нейрохірургом вищої категорії, науковцем та винахідником.

— Олександре Васильовичу, ваша позиція завжди була високопатріотичною. Ви додатково здобули вищу освіту у військовій галузі та системі національної безпеки, займалися тактичною медициною. Готувалися до найгірших сценаріїв, тому що відчували, що велика війна неминуча?

— Коли 2014 року почалася війна на сході України, було очевидно, що росія на цьому не зупиниться. Заснувавши тоді наш благодійний проєкт для тяжкопоранених учасників АТО/ООС, ми розуміли, що нам як медикам все одно доведеться бути залученими до бойових дій у разі їх поширення. Тому ми з колегами почали здобувати тактичні й військові знання.

Ми відвідували військово-навчальні центри, зокрема за кордоном, полігони і стрільбища та вивчали тактичну медицину, пройшли сертифікацію в одному з європейських центрів, де готують різних фахівців для військ НАТО, зокрема бойових медиків за стандартами ТССС НАЕМТ (Національна асоціація екстрених медичних техніків США — англ. National Association of Emergency Medical Technicians). Це асоціація, яка володіє правами на протокол надання тактичної медичної допомоги за TCCC (Tactical Сombat Сasualty Сare). Навчання дало нам змогу зрозуміти, як краще впроваджувати світові стандарти в надання першої допомоги пораненим на полі бою на догоспітальному етапі, поліпшити процеси з медичної евакуації за зразками армій НАТО. Потім ми почали викладати те саме у військових підрозділах ЗСУ.

Напередодні вторгнення ми активізували викладання курсів BLS (Basic Life Support) для цивільних осіб. Одне з таких занять для містян про надання першої домедичної допомоги людині у невідкладному стані було заплановано на 24 лютого.

Протягом останніх року-півтора ми готували ресурси, накопичували перев’язувальний матеріал, анестетики, тренувалися розгортатися в первинний стабілізаційний добровольчий медичний пункт.

— На базі клініки?

— Неподалік в окремому приміщенні, яке надала місцева влада. Ми розробляли загальний план дій у разі війни, багато разів брали участь у спільних з військовими навчаннях, на яких розгортали польовий медичний шпиталь. Не завжди до війни це сприймалось адекватно. Люди морально не були готові.

— Але ж ви були готові ефективно діяти в новій жорстокій реальності?

— Обстріли та ракетні удари у Броварському районі за містом, де для росіян були військові цілі, розпочалися о п’ятій ранку. Менш ніж за годину ми розгорнулись і близько шостої вже приймали перших потерпілих. Уже було багато поранених — і військових, і цивільних. Люди у стані паніки бігли кудись навмання, лізли, стрибали у сховища і теж зазнавали травм. За перші дні війни до нас у Броварах загалом звернулися 93 особи. Потім ми орієнтувалися на військових поранених.

— Чи далеко від вас проходила лінія фронту?

— Суцільної лінії не було — були різні ділянки на відстані 7—12 км від Броварів. Ворог активно просувався. 10 березня було розбито колону російської техніки в центрі села Скибин. Вважаю, що це стало переломним моментом, і ворог був змушений відмовитися від повторного штурму Києва. Майже по хвилинах пам’ятаю той день на ділянці чергування.

Про нас уже знали, і до нас зверталося багато військових підрозділів. Ми мали свій спецтранспорт і могли самі забирати поранених. Нашим завданням було їх стабілізувати, зупинити кровотечу і швидко везти у шпиталь. Згодом у співпраці з військовими ми вивозили з окупованих територій поранених та потерпілих цивільних і після надання першої допомоги доправляли їх до лікарень міста Києва.

— Тобто ви тримали медичний фронт у Броварському районі?

— Можна сказати й так. Ми працювали на всіх напрямах. Брали участь у зелених коридорах з вивезення цивільних. Допомагали спецпризначенцям, коли вони виходили з рейдів. Згодом ми стали працювати з оперативним командуванням «Північ», і нас залучили до навчання бойових медиків.

— Які випадки запам’яталися найбільше?

— Пам’ятаю потерпілого, який під час обстрілу перескочив через паркан у сусідський двір, де його сильно покусав собака. Хлопчика 6—7 років з будинку, куди влучив постріл з танка. Дитина зазнала тяжкої черепно-мозкової травми внаслідок падіння стіни. Дівчинку із села під Броварами, якій обличчя посікло. Дуже багато історій, які шокують. Пам’ятаю зґвалтовану жінку, яка весь час просила смерті. Молодого закатованого чоловіка, якого ледь живого везли на Київ. Батька однієї нашої пацієнтки окупанти розстріляли на площі. Іншого колишнього пацієнта цинічно вбили за те, що він був ветераном АТО. Емоційно це були вельми тяжкі для нас дні.

— Спеціалізовану лікувально-реабілітаційну діяльність ви тоді не здійснювали?

— На тлі активних воєнних дій нам довелося зупинити реабілітацію, проте ми продовжували догляд за пацієнтами, яких не змогли вчасно евакуювати. А із червня знову почали приймати профільних поранених. У нас підписано меморандум з Міністерством оборони про спільні заходи з реабілітації військовослужбовців ЗСУ ще з 2021 року.

— Благодійний проєкт, який існував із 2014 року для тяжкопоранених учасників АТО/ООС, було відновлено?

— Проєкт трансформувався і розширився. Виходили та відновили тільки за останній час майже 80 поранених, а всього до нас на лікування, обстеження, консультування звернулося майже 300. Черга на сьогодні — приблизно 240 осіб. Примітно, що після реабілітації в «Нодусі» військовослужбовці, як правило, знову повертаються в ЗСУ для захисту України, а не пересідають в інвалідний візок. Це не тільки позитивно характеризує ефективність нашого відновного лікування, а й розкриває головну мету в умовах війни: все для Перемоги!

— Ви розробник біонічного екзоскелета для паралізованих. Повернути людям на візках змогу ходити самостійно завдяки власним біопотенціалам — це величезний прорив. Яка доля цієї інновації?

— Цей екзоскелет в Україні єдиний, хоч було багато спроб винахідників щось таке зробити. Ми розробляли його десять років. Було виготовлено один екзоскелет як прототип, який хотіли представити на широкий загал. Ми мали подати його на сертифікацію та розпочати клінічні випробування. Саме як винахід ми представили наш екзоскелет на всесвітній виставці в Дубаї, показали потенційним спонсорам. Ним дуже зацікавилась Японія. Ми розробляли і дитячий варіант — для дітей від 6 до 12 років. Однак усі ці плани поки що довелося відкласти. Звичайно ж, у майбутньому все відновлюватимемо.

— Нині кількість поранених значно зросла. Досвід клініки «Нодус» багато в чому унікальний. Як його можна поширити в масштабах країни?

— Реабілітаційних центрів в Україні створювали багато, проте їхня результативність часто була сумнівною. Наша клініка тому і має в назві «науково-практичний центр», що ми постійно поєднуємо науку і практику. Гордо можу стверджувати: те, що в нейрореабілітації робимо ми, в Україні ніхто не робить — ні в такому обсязі, ні на такому рівні, ні з такими результатами, а в перерахунку на розміри клінік, кількість персоналу, наявний бюджет і лікувальні можливості й поготів. Нас багато копіювали і копіюють, не розуміючи, як усе побудовано всередині. Але ми відкриті до співпраці, передання досвіду. Фахівці, які мають бажання, приїздять до нас навчатися.

— Як оцінюєте можливості вітчизняної медицини ставити наших поранених захисників на ноги?

— Ненавиджу вислів «поставити на ноги». Це ні про що! Це совковий пережиток. Відновні потреби пацієнта куди ширші! Наше завдання — повернути максимально можливу фізичну/функціональну, психологічну та психічну дієздатність, а не просто зменшити наявні обмеження життєдіяльності. Ототожнення цілей реабілітації з «поставити на ноги» формує хибні стереотипи. Поставити на ноги фізично дуже просто. Підняв, поставив, тримаєте вдвох, і пацієнт стоятиме. А чи це йому допоможе?

Люди мають зрозуміти, що реабілітація — це про багато напрямів одночасно. Що це розв’язання їхніх проблем не тільки в руховій царині. Світ не просто так розробляє нові технології. Неправильне розуміння реабілітації, тієї місії, яку несуть лікарі, медики, не дає змоги оцінити потреби, складність процесу, його тривалість. Це призводить до того, що пацієнти кидають, не доходять, змінюють центри на центри, втрачають час і можливості.

Ми прагнемо, щоб і медична спільнота, і широкий загал переходили на більш цивілізовані поняття в реабілітації та розуміли, що пошук способів подолання проблем для конкретної людини сягає набагато далі, ніж межі шаблонів і навіть протоколів чи стандартів.

Валентина КЛЄЩИКОВА-МАТВЄЄВА
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Олександр КУЛИК. Народився 2 лютого 1977 року. У 2000 році закінчив медичний факультет Буковинської державної медичної академії за спеціальністю «лікувальна справа» та здобув кваліфікацію лікаря.

У 2000—2002 рр. пройшов інтернатуру на базі нейрохірургічного центру Житомирської обласної клінічної лікарні імені О.Ф. Гербачевського та кафедри «Нейрохірургії» Київської медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика.

З початку 2002 року — лікар-нейрохірург дитячого нейрохірургічного відділення Житомирської обласної дитячої клінічної лікарні.

З жовтня 2008 року — засновник та директор Науково-практичного центру нейрореабілітації «Нодус». 

З серпня 2009 року по теперішній час — лікар-нейрохірург дитячий Київського міського центру дитячої нейрохірургії, на базі Міської клінічної дитячої лікарні №7 м. Києва (нейрохірургічного відділення Олександрівської клінічної лікарні м. Києва).

Заслужений лікар України, доктор медичних наук, автор патентів і власних методик.

На шляху до зцілення

Павло ПОЗНАНСЬКИЙ,
36 окрема бригада морської піхоти:

— Під час спроби прориву під Маріуполем потрапив у ворожу засідку, зазнав п’яти кульових поранень. Зачепило спинний мозок. У клініці на лікуванні пів року. Ще на візку, але перспективи відновитися є, тільки треба працювати. Тут заняття, тренажери, симуляції з ранку до вечора. Хотілося б, щоб клініка розвивалася, можливо, відкривала нові реабілітаційні осередки, щоб держава допомагала. Я ж не один з таким пораненням, а тут унікальні методики, які варто поширювати.

 Владислав КУРИСЬКО,
210 окремий спеціальний батальйон ЗСУ:

— Унаслідок поранення шийного відділу спинного мозку був повністю знерухомлений, і це було жахливо. У клініці два місяці. Результат у дрібницях виявлявся мало не щодня. Це радувало й надихало працювати далі. Спочатку вчився стояти, а тепер встаю з гантеллю.