Чомусь без черги проштовхуються спогади про те, як уперше з провінційного містечка потрапила до столиці. То був шок, переляк. Як не загубитися, як заговорити з тутешніми жителями, чи не засміють, не обманять? Важко було дати лад емоціям і думкам. Гадаю, приблизно так почуваються бійці, які повертаються з війни. Вона залишає відбиток на кожному з них, попри черговість займаної лінії оборони на полі бою.

Чи можливо приборкати душевні пристрасті, які раніше були чужими для людини, а після пережитого почали брати гору?

Капітан Андрій Схулухія з позивним «Батоно», для якого Україна стала другою батьківщиною, в центрі вдруге проходить реабілітацію. Фото Володимира ЗАЇКИ

Помиритися із власним тілом

— Те, що стається з людьми на війні й після повернення додому, психологи називають нормальною реакцією мозку на екстраординарну ситуацію, — розповіла невролог завідуюча консультативною поліклінікою ДУ «Інститут медицини праці імені Ю.І. Кундієва НАМН України», де розташоване відділення медико-психологічної реабілітації учасників АТО, Ксенія Возніцина. — Реакція зосередженості, пильності домінує в бійців. На війні все чітко і зрозуміло: є команда і є її виконання. У цивільному житті ж існує багато нечітко визначених понять. Тому, повернувшись у мирне життя, людина губиться. А ще на фізичні рани накладаються психологічні. Бійці часто навіть не усвідомлюють, що щось не так. Завдання спеціалістів реабілітаційного відділення — допомогти бійцям АТО й іншим постраждалим від війни на сході країни зрозуміти, що сталося. І допомогти вийти з цього стану. На жаль, у нас ще не сформовано культури спілкування із психологом, психотерапевтом. Мало хто всерйоз сприймає спочатку спеціаліста цього профілю. Пояснюю пацієнтам на прикладі: якщо болить зуб, ми йдемо до стоматолога, якщо серце — до кардіолога, а з душевним дискомфортом треба йти до психолога. Порівнюю це їздою на велосипеді: головне — спробувати. Після першого сеансу думка в бійців змінюється.

Історія центру розпочалася у 2014 році, коли зі сходу почали надходити борти з 300-ми. Після лікування в госпіталях постало питання проходження подальшої реабілітації поранених. У підсумку угоди між Міноборони та академією медичних наук на базі Інституту медицини праці НАМН України у співпраці з Інститутом психології ім. Г.С. Костюка з’явилося відділення медико-психологічної реабілітації учасників АТО. Звісно, 30 ліжок стаціонару — це крапля в морі. Однак це щомісяця врятованих 30 доль, а за ними батьки, діти, друзі.

Вівторок у відділенні — особливий день тижня. Пацієнти чи не найбільше чекають гостей — до них приходять чотирилапі друзі. Завдання для людей і тварин — знайти точки дотику і працювати. Зазвичай це як прогулянка вулицею, погладжування собаки, гра у доганялки чи виконання команд «принести», «сидіти», «лежати». А насправді — зцілення видимих і невидимих ран, яких люди зазнали на війні.

Завдяки канадсько-українському некомерційному проекту «Друг героя» в Україні з’явився новий вид лікування — каністерапія. Секрет його у спілкуванні бійця зі спеціально навченою твариною, коли виробляється гормон щастя, отже знижується кров’яний тиск, з’являється відчуття розслабленості й спокою. За спостереженнями лікарів, після такої емоційної розрядки у бійців зменшується занепокоєння, дратівливість, стрес, вони легше ідуть на контакт із лікарями.

До чужих синів — як до власних дітей

Для капітана Андрія Схулухії з позивним «Батоно» Україна стала другою батьківщиною. За іронією долі, рятуючись від війни в Абхазії 1992 року, де поховано його предків, він потрапив на російсько-українську війну. У Сухумі залишилося все, і на повернення Андрій не розраховує. Змушений був із сім’єю повернутися на батьківщину дружини. А коли Росія, яку винуватить у тому, що із заможного господаря перетворився на жебрака, підло напала на український народ, осторонь стояти не мав сил. У 53 роки пішов у військкомат. Отримав відмову, сказали: старий. Це образило його і ще більше додало завзяття, щоб потрапити на фронт. Зрештою служив в 11 батальйоні територіальної оборони «Київська Русь», був заступником командира роти з виховної роботи. Головне правило командира, вважає він, — бути із солдатами на рівних. Спати в наметі чи де доведеться, їсти з одного казанка і ставитися до чужих синів як до власних дітей.

Найпам’ятнішими для нього залишаються 100 днів оборони шахти «Бутівка», осколкове поранення, якого зазнав 15 квітня 2015 року, контузія. Після лікування не захотіли брати у військо, нарікає захисник.

У центрі вдруге проходить курс реабілітації, тут зустрічається з побратимами. В очі солдатам йому не соромно дивитися, бо на полі бою поводився гідно. Каже, такого ставлення, як у цьому закладі, ніде більше не траплялося. Дуже любить собак: вдома у нього кокер спанієль. На лікуванні дуже сумує за ним, а коли повертається з центру, згадує про хвостатих терапевтів з каністерапії.

Якщо щиро, кожен день у центрі особливий. Це не просто 21 день медикаментозного лікування. Звичні терапевтичні маніпуляції чергуються з особливими непоширеними методиками, як-от арт-реабілітація. Під милозвучну спокійну музику пацієнти центру малюють. Роблять вони це не за вказівкою вчителя, як у школі, а як велить внутрішній голос.

Має центр і унікальне обладнання, яке в Україні використовують у кількох приватних клініках для лікування дітей з аутизмом, гіперактивністю, затримкою мовлення. Це TOMATIS-терапія. Секрет її у спеціальних навушниках, з яких подають музику з певною частотою і ритмом через слуховий апарат і за рахунок кісткової провідності тім’яної частини голови. Під час лише на перший погляд прослуховування звичайної музики паралельно людина має ще щось робити — ліпити, малювати, виконувати вправи на координацію. Після сеансів зменшуються депресія, тривожність, поліпшується пластика мозку, краще сприймається інформація.

Суть пресотерапії, або лімфодренажу, полягає у повільному стисканні кінцівок, для чого на пацієнта надягають спеціальні штани з високим поясом, через клапани подають стиснуте повітря. У підсумку відбувається стимулювання роботи лімфатичної системи. Лімфовідтік забезпечує детоксикацію, дає змогу ввімкнути процеси саморегуляції організму.

Легкі контузії з глибокими наслідками

Ксенія Возніцина каже, що за час роботи з бійцями спеціалісти відділення й самі пацієнти, серед яких ті, що вже по три-чотири рази потрапляють сюди, зробили висновок: посттравматичний стресовий розлад приборкати можна, якщо робити це комплексно. І зауважує: одним сеансом проблему не подолати. Потрібен тривалий лікарський контроль і бажання людини робити кроки до змін. Лікарі застерігають, що повного повернення до попереднього стану в людини вже не буде, тому й навколишні, і сам постраждалий мають вчитися жити по-новому, повсякчас контролюючи себе.

За три роки тут пролікувалося 800 людей, серед них бійці АТО, дружини загиблих вояків, матері. Якщо порівнювати стан перших потерпілих і теперішніх, різниця вражає. Ксенія Возніцина згадує, як у перші дні навіть не знали, з чого починати. Хлопців привозили в тяжкому стані. Після шалених обстрілів кожен з них мав контузію, а то й не одну. На легкі ураження бійці не зважали, переходжували контузію на ногах. Лише згодом відчували, що хвороби загострювалися і давали про себе знати глухотою, заїканням, а часом сюди потрапляли й зовсім безголосі. Неврологічні розлади, а саме струси головного мозку, зауважують лікарі, підступні. Вони проявляються згодом глибшими ранами.

— Це головний біль, вегетативні, невротичні розлади. Передовсім проводимо обстеження людини, виявляємо на перший погляд незначні зміни у стані здоров’я. Комплексний підхід дає результат. У нашому центрі існує термін, а може, вже й девіз: лікування оточенням. Тут він зустрічає побратимів, цивільних, лікарів. Окрім традиційної терапії, є походи в кіно, лекції, концерти, проводять творчі майстер-класи. Поволі людина входить у мирний світ. Нині ситуація змінилася, — стукає по дерев’яному столу невролог: — бійців із критичним станом значно поменшало, але психологічні розлади набули хронічного характеру, лікування яких потребує особливої уваги. Із фізичних хвороб залишаються ті, які провокує холод, навантаження від важких обладунків, польове харчування і поранення — це біль у спині, виразки, гастрити, бронхіти, пієлонефрити. Та головним завданням залишається лікування душевних ран, які заважають повернутися в колишнє життя. У відділенні з’явилася можливість узяти в штат психотерапевта і трьох психологів. Решта психологів, співробітників Кризового центру Інституту психології ім. Г.С. Костюка, працюють на волонтерських засадах. За рахунок цього кожен пацієнт має індивідуальний підхід.

Окрім індивідуальних, проводять тут і групові заняття з елементами йоги, гіпнозу, щоб навчити людину керувати спалахами негативних емоцій. Фахівець зауважує на популяризації спілкування із психологом на різних етапах не лише серед військових. У такий спосіб можна зменшити кількість самогубств серед солдатів, пом’якшити ступінь ПТСР.

Попри популярність закладу серед потерпілих від війни людей, сам центр потребує підтримки. Його діяльність — це добра воля академії медичних наук, з бюджету якої здійснюють фінансування стаціонару для бійців АТО. Щоб дістати необхідні ліки, а це непрості пігулки, доводиться звертатися з листами до фармкомпаній і просити про допомогу.

Додає оптимізму ухвалена урядом наприкінці минулого року постанова №1057, якою визначено порядок надання психологічної реабілітації учасників АТО. Це алгоритм, у якому розписано покроково, де брати направлення, куди звертатися, хто на це має право. Готують перелік установ, які відповідають вимогам надання психологічної реабілітації учасникам АТО. Про це бійцям детально пояснять під час звернень у підрозділи соціального захисту.