Щемна мить: ви наближаєтесь до рідної хати, в якій давно не були. Кроки пришвидшуєте. Верба похилилась, ніби вклонилась, віта… Червоніє калина. Жовтогарячі квіти усміхаються в молодому саду. А біля входу людно-людно, бо зібралась велика сім’я. Люди різного віку прийшли в гості до минулих поколінь. І хоч усі вони з Кіровоградщини, частиною їхньої малої батьківщини стала для всіх одна-єдина хата у Національному музеї народної архітектури та побуту під Києвом. Сюди вони принесли біль втрат і надію та віру в майбутнє. Чому саме тут зібрались?

Село і селянство йде в небуття. Якщо процес руйнації не зупинити, Україна втратить свою самобутність, величезний шар тисячолітньої культури. Про це варто не лише знати. Цьому слід протистояти.

Практика останніх 20-ти років показала: бізнесу потрібна тільки земля. Але вона має давати не лише прибутки окремим особам. Тут повинні зростати продовжувачі роду людського.

І селянам, що шанують свій корінь, не байдуже, що буде завтра, чи пам’ятатимуть тих, хто вчора і позавчора відстоював і прикрашав рідний край. Як можуть, вони бережуть і пробуджують пам’ять, бо минуле їм болить. Про нього нагадують хата, дерево, стежина, вигін за селом, де пас корову. А в багатьох місцях ще й кістки предків, які виносять на берег води річок. Як, приміром, у Захарівці Світловодського району Кіровоградської області. Пам’ять тут сконцентрована, адже в селі проживають нащадки сімей з 25 населених пунктів, переселених під час будівництва водосховища Кременчуцької ГЕС.

— Люди в цьому селі не-байдужі, — каже депутат Кіровоградської облради Ірина Малик. — Вони створили на громадських засадах унікальний музей, в якому 18 тисяч експонатів. Науковці Олександр та Любов Босі дали їм високу оцінку і запропонували ознайомити з ними широкий загал. Оскільки музей ніхто не фінансує, виникла ідея започаткувати рух на підтримку сільських музеїв України. Створили ініціативну групу. Ідею підтримали працівники Національного музею народної архітектури та побуту, запропонували розгорнути експозицію сільського музею на його території. І ось настала мить, коли кіровоградська хата у Пирогові запросила гостей. По праву господарем виступав Олександр Босий, який вклав у проект не лише знання, а й синівську любов до села.

Село Табурище, літо 1954 року.

В експозиції представлені унікальні предмети домашнього вжитку та вироби традиційних народних ремесел: рушники, меблі, кераміка, вироби з лози, інструменти, фотографії, ікони, які були збережені жителями 25 населених пунктів Новогеоргіївського району (нині — Кіровоградська область), затоплених у 1960-х роках під час будівництва водосховища Кременчуцької ГЕС. Наприклад, вишитий весільний рушник 1813 року, фотопанорама міста Новогеоргіївська, зроблена напередодні затоплення.

Такі затишні кімнати облаштовували на Кіровоградщині.

«Щоб привернути увагу до сільських музеїв, їхнього матеріального забезпечення та популяризації серед громадськості, ми і відкрили унікальну виставку експонатів, пов’язаних з трагічною сторінкою історії України — затопленням, так вважають науковці, материка первісного українства Наддніпров’я. Витвори ремесла та народного мистецтва, представлені на виставці, є, без перебільшення, скарбами українців, які визнані у світі», — зазначив керівник науково-дослідного відділу народного мистецтва та фольклору Національного музею народної архітектури та побуту України Олександр Босий.

«Для мене та моєї родини всі збережені предмети — це пам’ять про наших предків, про їхню культуру, побут», — сказав заступник голови Захарівської сільської ради Іван Скрипник, дід та батько якого проживали у затопленому нині селі Чаплище.

Народний депутат України Станіслав Березкін вважає, що сільським музеям на державному рівні приділяється недостатньо уваги. «Ідея започаткувати цей проект виникла, коли я дізнався про Захарівський краєзнавчий музей. Моє завдання як народного депутата — посприяти, щоб у держбюджеті на наступний рік були передбачені кошти на підтримку сільських музеїв», — підкреслив він.

Безперечно, етнографічна виставка унікальна. Вона не залишить байдужим жодного, хто її відвідає. Скажімо, своєю неповторністю запам’ятаються живопис і графіка «Моя Ольгівка» художника Вадима Мідяника.

— Зверніть увагу, — тихо каже науковий співробітник музею народної архітектури та побуту Тетяна Сьєдіна, — полотна у Вадима Мідяника темні-темні. Здається, мала бути радість, адже писав село, земляків. Але художник пише не лише пензлем, а й серцем. На полотнах — його біль і сум. Не лише за минулим. Життя нині таке, що радісних барв не додає…

Саме тому й виникла ідея підтримки і збереження сільських музеїв. Поки що їх багато. Вони тісняться у непристосованих приміщеннях. Не опалюються й не охороняються. Працюють там ентузіасти-подвижники без зарплати. На жаль, їх стає дедалі менше. В селах, які зникають з карти України, у вічність відходять і музеї.

Тому кіровоградська ініціатива — не регіональна. Завдяки підтримці Національного музею народної архітектури та побуту вона має стати загальнонаціональним рухом. Село і його музеї благають про допомогу.

Микола ПЕТРУШЕНКО, Світлана СКРЯБІНА (фото), «Урядовий кур’єр»