Лінія розмежування на карті Донбасу — як шрам на обличчі, ще й отриманий у справжніх боях. Але він не прикрашає, а завдає болю тисячам людей. Особливо тим, хто волею долі вимушений жити в цьому болючому і смертельно небезпечному місці. Нещодавно я побувала у прифронтовому Троїцькому…

Люди, що вже більше року живуть під обстрілами у напівзруйнованому селищі, мріють про мир. Про те, щоб їх залишили в спокої на клаптику рідної землі. У запалі суперечки стверджують, що навіть без допомоги держави самі відновлять власні будинки, каже голова військово-цивільної адміністрації селища Троїцьке. І, за моїми власними спостереженнями, в кожній хаті, куди завітала, моляться про мир в Україні.

Подарунком до Дня Незалежності селищу стане картина‑мапа бійця Василя про те, що Україна — єдина. Фото автора

Мапа України на курчатнику

Боєць Василь, зварювальник у мирному житті й справжній талант-самородок, уже місяць як малює картину висотою з двоповерховий будинок. Командування 30 блокпосту ініціативу підлеглого вітає. Волонтери привезли фарби, забезпечили пензлями. Тож на щербатій поверхні колишньої колгоспної споруди почали з’являтися хатки під стріхами, зелені гаї, і… один за одним Ужгород і Київ, Полтава та Львів. Зробив напис великими літерами: «Україна — єдина». На картині і яскраво-синє небо, і відчайдушно золоте поле та барвисті квіти.

Тепер кожен автомобіліст та його пасажири, які в’їжджають у Троїцьке, затримують погляд і розмірковують, яке місто виникне на цій саморобній карті саме сьогодні. Коли наблизилася до самодіяльного художника, аж сльози навернулися, бо саме цієї миті він виписував назву «Луганськ». Моє рідне страждаюче місто…

— А самі ви звідки родом? — запитую.

— З Херсона, — відповідає.

— Як виникла ідея таку мапу створити?

— Це мій подарунок до Дня Незалежності. Хочу, щоб люди мирно ставилися одне до одного. Мапу добре видно з дороги.

Мабуть, такий яскравий подарунок замість сірої облупленої стіни порадує всіх. Тим паче, що на мапі Василя немає жодних ліній розмежування на Донбасі. Край без шраму. Нехай так і буде.

Марія Миколаївна вважає, що без сусідів не вижила б. Фото автора

Школа — символ майбутнього

Селище, яке в минулому звалося Чотирнадцята рота, має давню історію. Тутешній Свято-Троїцький храм побудували у 1840 році, тож він один із найстаріших на Луганщині. А тепер — і найбільш постраждалий від обстрілів. Руйнувань різних ступенів тяжкості в селищі зазнали 150 будинків — це 40% житлового фонду.

 До війни тут жили майже півтори тисячі людей, зараз — не більше шестисот. Троїцьке не треба було визволяти. Сепаратисти сюди заскакували по-махновськи раз по раз: то змусили місцевих жителів референдум організувати, потім запроторили у підвал одного голову місцевого фермерського господарства та «покошмарили» іншого. Згодом міст через річку Уразову підірвали, у голів сільгосптовариств «віджали» машини.

У липні минулого року до селища нарешті зайшли ЗСУ. Противник облаштувався в селищі Калинове за п’ять кілометрів звідси, у зоні прямої видимості. Тож налагодити більш-менш нормальне життя поки так і не вдається.

З початку серпня, всупереч мінським домовленостям, саме під час обстрілів Троїцького противник застосовує заборонені «гради».

Але місцеву школу попри те, що влучали в неї вже тричі, вперто відновлюють. І нині вона сяє новим червоним дахом — до 1 вересня готова.

— Усі соціальні об’єкти обов’язково потрібно відновити, бо вони для загального користування громади. А щодо школи, то це особливо важливо, бо вона — символ майбутнього. І люди, коли побачили ремонт освітнього закладу, заспокоїлися, почали поступово повертатися додому. Потроху життя увійшло у звичне русло, — розміркує голова військово-цивільної адміністрації селища Троїцьке Віталій Шведов.

Тепер для нього найбільша проблема — шкільний автобус. Троїцьке немале село, протягнулося аж на 16 кілометрів. Потрапити пішки з одного його кінця в навчальний заклад, який на другому, — неможливо. Колишній шкільний автобус «пішов на війну» в період активних бойових дій. І тепер немає транспорту в селі і сполучення з райцентром. Це питання треба вирішувати негайно — 1 вересня за знаннями сюди прийдуть 30 дітлахів. Існує проблема і з викладачами. Вчителі математики й англійської мови, а також директор навчального закладу — приїжджі, з Попасної. Їх теж треба привозити до села.

Така сама ситуація з лікарем. Сільська амбулаторія тут є, але працювати нікому. Був старенький лікар, який жив у Троїцькому, але вже помер. А як заманити сюди випускника медичного університету? Зарплатою в 1,5 тисячі гривень не привабиш. Та й селище — «край географії», як тут жартують. Тут навіть стабільного телефонного зв’язку немає. Не працює дротове радіо. Сільська бібліотека зачинена — фахівці поїхали від війни подалі. Листоноші тільки пенсію привозять у супроводі військових та ще збирають комунальні платежі.

Дайте газет!

Щоправда, як згадали працівниці сільради, одного разу поштовики захопили в таку поїздку купу газет, зокрема й старих. Люди розкупили всі до єдиної. Скучили за друкованим словом.

Починаю розпитувати, чи все правильно розповідають про війну і життя засоби масової інформації. Але військовим це не подобається.

— Те, що мені мати по телефону розповідає і те, що я бачу, — різні речі, — атакує старшина з Тернопільської області. — Вона розповідає, що по телебаченню кажуть ніби у нас поліпшилося постачання. Мовляв, усе є: і тепловізори, і форма, й інше бойове спорядження. А нам як ще півроку тому видали форму, так і ходимо. У всіх вона вже обшарпана. Ось я ношу свою, власним коштом куплену. І вже другий комплект такий доношую. Тільки волонтери іноді що-небудь привозять.

Почувши емоційну розмову, туляться до наших ніг собаки Вовк та Вовка (Путін). Але старшина продовжує гарячкувати, попри невмілі спроби білого пса приголубитися.

— Але в чому конкретно помиляються ЗМІ?

— Я вже півроку тут. У моє село прийшло 30 повісток. Але тільки я один пішов на війну. Знаєте, як мого сина у військкоматі обдурили? Сказали, що служитиме вдома. А тепер і він, 18-річний, теж на передовій. Двоє нас із однієї сім’ї — й обидва в АТО. Чи це справедливо?

41-річний старшина, за його власними зізнанням, вдома працював по-всякому. Поки поруч був і заробляв, то давав і своїй старенькій мамці грошенят, щоб сплатила за газ, світло та воду. А зараз у неї — лише пенсія у тисячу гривень. Як родині виживати без чоловіків?

Пішла до військкомату, бо почула по телевізору, що для сімей учасників АТО є пільги. Літня жінка пред’явила довідку, що синові видали. А їй кажуть: цей документ недійсний. Вимагають посвідчення. А де посвідчення взяти, якщо син п’ятий місяць безвилазно сидить у Троїцькому?

До нашої розмови приєднуються й інші хлопці. Проблеми — ті самі. Вони нарікають, що саме про ці негаразди мовчать наші ЗМІ.

Щоправда, військові у Троїцькому телевізор не дивляться, бо його не мають. Може, не так вже й винуваті наші телеканали? Але як довести? Телевізори у прифронтовому селищі є тільки у мирних жителів. Які ж канали ловлять у Троїцькому Попаснянського району?

— Зараз залишилося три: «Новоросія» зі Стаханова, «Луганськ-24» та ТРК «Україна», — каже Надія Іванівна, на подвір’я якої впало два снаряди, випущені з «Граду». Тепер її будинок зруйновано вщент. Корову Берізку, теличку і всіх собак повбивало на місці. Господарі вижили дивом, бо були в літній кухні.

— То ви можете порівнювати новини і зробити висновок, хто правий? — запитую жінку. І чую у відповідь:

— Та брешуть усі. Ніхто не каже, як мені у мої п’ятдесят років почати життя спочатку…

Як виграти війну за серця?

«90% людей, які живуть на Донбасі, та ще й у зоні інтенсивних обстрілів, думають тільки про одне: коли це все закінчиться? Добре чи погано, але про владу вони не говорять взагалі. Їхнє бажання: залиште мене на моєму клаптику землі у спокої. Решту я сам зроблю. Навіть будинок свій відновлю, сам усе відремонтую», — ділиться своїми спостереженнями очільник військово-цивільної адміністрації селища Віталій Шведов.

Він — той самий юрист, який до війни керував правозахисною організацією «Фонд правової ініціативи» і свого часу подав позов на всесильного (як тоді здавалося!) прем’єр-міністра України Миколу Азарова про незнання державної мови. Той самий корегувальник, завдяки точній інформації якого успішно визволили влітку минулого року від окупантів Лисичанськ. 24 грудня минулого року він направив усім — від Президента України до Верховної Ради — пропозиції про введення в країні воєнного стану. Навіщо?

«Уся країна мусить на собі відчувати всю тяжкість війни. Якщо у нас війна, то вся країна воює і працює на єдиний результат. А не так, що тут — резервація, а там — усе добре. Виїжджаєш в Харківську область — і на тебе дивляться як на інопланетянина, який розповідає незрозумілі речі. Адже там війни немає. Ніби ти із сусідньої планети прилетів. І розповідаєш. Країна має працювати в унісон, в єдиному ритмі. Тільки тоді будуть перемоги», — упевнений Віталій Шведов.

...Ми розмовляли на вулиці, де «Град» знищив одразу два будинки.

І раптом із хвіртки навпроти виходить усміхнена пані з повним подолом яблук та ще й з кавуном. «Пригощайтеся!» — заторохтіла вона, анітрохи не лякаючись людей з автоматами.

Уже за кілька хвилин ми дізналися, що Марія Миколаївна вдова, взимку від обстрілів з сім’єю доньки виїхала до рідних на Харківщину. Коли їхали — корів, свиней випустили. Спасибі, сусіди про тварин подбали. Лише дві сім’ї на вулиці залишилося, але скотинку чужу зберегли. Вже за пару місяців повернулася Марія Миколаївна до свого будинку. І більше слухати не хоче про те, щоб кудись переселятися, хоч би й тимчасово. Але обстріли тривають…

«Страшно звичайно. Гатять кожну ніч, наче за розкладом. Тож щовечора збираємося і вирішуємо, до кого в підвал сьогодні підемо. Намагаємося триматися групками, аби хоч знати, чи всі живі, чи не привалило когось, — розповідає Марія Миколаївна. — Але ж тут усе рідне! Кавуни, яблука. Як можна це кинути і кудись тікати?»

Не можна кидати, подумки погоджуюся з нею, і не можна втікати. Батьківщина у нас — одна. Такі от прості істини зрозуміла, побувавши майже на передовій нинішньої війни…