Книжка французької журналістки Софі Ламброскіні «Les Ukrainiens» («Українці») ще пахне фарбою. Проте в її рідній Франції читачі вже придбали понад дві тисячі примірників. Сама Софі, яка 10 років живе і працює в Києві, презентувала власне дослідження в кількох українських містах. 140 сторінок щирого пізнання француженкою українців уже, сподіваюся, змінили чиїсь стереотипи. А комусь просто додали інформації про Україну.

— Софі, про що на презентаціях у вас запитують найчастіше?

— Про те, що мені найбільше подобається в українцях. Відповідаю: здоровий оптимізм. Українці шукають можливості в цій непростій економічній ситуації утримати родини, роблять себе самі. 

— Саме цей здоровий оптимізм схилив ваш вибір на користь Києва?

— Значною мірою. Але Київ — ще й сучасна європейська столиця,  комфортна для життя. Мій тато політичний журналіст. Наприкінці 1980-х ми жили в Москві. Про політику щодня говорили, я на цьому виросла. Коли сама стала журналістом, вирішила зосередитися на Східній Європі, зокрема Росії й Україні. Працювала в Москві на радіо «Свобода», в кількох французьких газетах, зокрема «Liberation». Мій чоловік голландець, теж журналіст. Йому запропонували контракт у Києві 2005 року, ми переїхали сюди. І не шкодуємо.

— Як народилася ідея книжки про українців?

— Друзі у Франції розпитують мене про тутешнє життя. Раніше вони думали, що Україна здобула незалежність 2004 року, коли почалася Помаранчева революція. Тоді я й зрозуміла, що маю цю прогалину заповнити, відкрити українців як націю для французькомовних європейців. Я вже майже дописала книжку, але не могла знайти видавця. Наша зустріч відбулася під час Майдану наприкінці 2013-го. Книжка вийшла в серії «Лінії життя одного народу», це вибір французького видавництва. Тут уже видали дослідження про каталонців, франкофонних канадців, швейцарів, бразильців… Таких книжок про різні народи в цій серії має бути 100. Я не заглиблююся в політику, тому французів, які вже прочитали книжку, дивує, чому не згадую Росію. «А навіщо? — відповідаю. — Я ж пишу про українців». 

— Можливо, це пов’язано з тією інформацією, яку вони отримують? 

— Так. Французи чують два потоки інформації — проросійський і проукраїнський, якщо говорити спрощено. І людині дуже важко відсіяти зерно від полови. Щоб зрозуміти народ, треба знати і розуміти його історію.  Завважте, за Радянського Союзу навіть у Франції підручники історії писали в комуністичному дусі. Так, це було більш тонко, ніж у Союзі, ніхто нібито не звертав на це уваги, але ідеологія зробила свою справу. Тому й тепер чимало французів, отримавши проросійську інформацію про події на Донбасі, підсвідомо хапаються за штампи і кричать: фашисти! Ми ж бо навіть в університеті вивчали СРСР загалом, для нас Україна була в загальнорадянській історії: без Голодомору, національно-визвольного руху.

— Часто історія нічого не вчить…

— На жаль. Ось мій народ жив у такому історичному наративі: підписано Мюнхенську угоду з Гітлером, а той раптом напав на Польщу. Звісно, французові десь під Піренеями чи в Бретані було б дивно, якби Франція у вересні 1939-го пішла воювати за Польщу. Але коли Гітлер далі не зупинився, усі підтримали тих, хто поліг за свободу Франції. Щось подібне нині відбувається й у ставленні європейців до подій на Донбасі: вони гадають, що їх це не стосуватиметься ніколи. І, як учить історія, можуть глибоко помилитися. Тому руйнувати Берлінську стіну в сприйнятті України маємо тільки правдою. Європейцям, наприклад, важко пояснити, як і чому в Україні з’явилися російськомовні міста, регіони: француз приміряє це на Бельгію, Швейцарію, де йде розподіл за етнічною лінією. 

— У книжці є розділ, присвячений жінкам.

— Я вирішила розповісти про українську жінку через чотири портрети: Оксани Забужко, Руслани, жінки-гастарбайтера у Європі та жінки, яка потрапила у в’язницю. Їх усіх об’єднує здоровий індивідуалізм. Це властиво українкам: плюнути на Президента, уряд, на корумпованих політиків і працювати на свою сім’ю! До речі, в українських супермаркетах м’ясо, молоко, крупи вітчизняного виробництва, у Росії переважно імпорт. Це тому, що люди тут думають про себе, а не про якийсь там «мир». Ось вам і громадянське суспільство! 

— Ви написали про нас для французькомовних європейців у відповідальний момент для української державності. А чи не пропонували книжку російським видавництвам?

— Намагалася. У Москві мені сказали: це, мабуть, книжка для іноземців, бо ми це все знаємо. Пишіть невідомі факти. Підхід приголомшив — а це, завважте, говорили московські інтелігенти!

— Гадаю, український читач залюбки побачив би себе вашими очима, але не французькою.  

— Про це мають подумати видавництва.

Інна ОМЕЛЯНЧУК, 
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Софі ЛАМБРОСКІНІ.  Народилася  у Франції. Вищу історичну освіту здобула на батьківщині. Працювала  в журналістиці, нині докторантка університету Париж-Захід — Нантер-Ла-Дефас.