Від історій, які луганчани розповідають про війну, ніяковієш. Але коли такі історії розповідають ті, кому і в мирному житті живеться непросто, стає просто моторошно. Дивуєшся мужності, витривалості та патріотизму цих знедолених.
До Миколаєва та області вже прибули сотні луганчан — дітей і дорослих. Але сьогодні розповідь про особливу категорію — інвалідів. І якщо здорова людина навіть в умовах війни може про себе подбати, то люди з особливими потребами опиняються чи не в повній безпорадності. На візку чи милицях до підвалу або сховища швиденько не дістанешся. А прожити в повній ізоляції такі люди не можуть. Тож перші родини з Донбасу, в яких діти або дорослі мають обмежені можливості, прихистили у Рибаківці Березанського району Миколаївщини.
Готові були бігти перед потягом
Пансіонат «Морська хвиля» у мирний час налаштувався на прийом дітей-спортсменів. Тут відпочивали хлопці й дівчатка з Росії та України, що займаються бойовими мистецтвами. Господарі бази встановили спортивні майданчики, облаштували, побудували та змонтували спеціальні тренувальні зали. Торік у березні путівки розкупили на все літо наперед.
Цього ж року дали притулок дітям і дорослим з обмеженими можливостями. Із причин передовсім патріотичних. Усе інше — потім. Перша зміна таких непростих відпочивальників заїхала два тижні тому. Всього 60 людей: діти-інваліди, дорослі з обмеженими можливостями, супровід та батьки цих дітей. Вони не інваліди війни. Вони від війни страждальці. Всі — з Луганська.
Ірина Кисільова, мама трьох діточок, каже, що ніколи не бачила такої уваги та прийому. Все подобається, від усього в захваті, всі допомагають. Життєрадісна жіночка просто промениться позитивом. А на руках у неї — Іллюша восьми місяців, мамина і татова радість. Ось зубки ріжуться, саме тут, у Рибаківці, на ніжки став, уже бігає. Матуся ледве поспішає за ним. Щоправда, старші діточки — інваліди. Шестирічна Ганнуся стала інвалідом «завдяки» лікарям, дев’ятирічний Андрійко — через пологову травму. Іллюша і не народився б, адже мамі сказали, що «він» — якась там «кіста». Насправді гарна така «кіста» вийшла. Симпатична, вже й зубата.
Сміх та сльози чергуються. Радість — від того, що родина нарешті знайшла спокій. Біль — від того, що
пережили. «Коли нам в департаменті соціального захисту Луганська запропонували виїхати, ми й хвилини не думали, — каже Ірина. — Як із такими дітками ховатися по підвалах? Страшно було дуже, світла немає, води немає, з продуктами перебої, обстріли. Ми готові були бігти попереду потяга, аби виїхати. Син щоночі схоплюється, кричить: «Мамо, в нас стріляють!» Діти дуже залякані. З нашої вулиці, де 143 будинки, ми поїхали останніми, вулиця порожня. Залишилися тільки старі».
Родина Кисільових ніколи не була на морському курорті. Двоє дітей-інвалідів, третій — немовля. Працює тільки чоловік. Чи до курортів? Може, тому вони в такому захваті від Рибаківки? Може. Але не тільки вони.
А Даринка сумує за домом
Про свої враження розповіла Людмила Сарахан, яка приїхала до Рибаківки з двома онучками, трьох та восьми років. Людмила сама обмежена у фізичних можливостях. Проте не має жодних обмежень в оптимізмі! Каже, що вперше за свої роки вибралася на курорт. Якби не війна, то не побачила б. Там, у Луганську, залишилися чоловік, син із невісткою. Дівчатка-онучки дуже за ними сумують, але моря покидати не хочуть. Мовляв, нехай батьки до них приїжджають.
— Ми першими сюди приїхали, — розповідає Людмила. — Три родини машиною дісталися. Не було тут пандусів, умов для візочників, обладнаних душових, туалетів. Господарі вмить усе зробили, буквально в нас на очах. Молодці! Дуже подобається ставлення до нас. Ми не почуваємося тягарем для них. Такі самі відпочивальники, як інші. Звісно, вдячні тим, хто нам дозволяє так почуватися.
Ще одна гостя Наталія каже: «Є в світі неймовірно добрі та щирі люди, які організували й оплатили нам такий казковий відпочинок. Не знаю, хто вони, але вдячна. Повірте, ми, попри прекрасні умови перебування, досі не оговталися. Все гримить — у вухах, в серці, в душі. Тут усе надто прекрасно, але ми дуже хочемо повернутися додому. В мій рідний улюблений Луганськ, де буде мир і тиша. Коли запропонували їхати сюди, звісно, вагалися. Що може бути гарного в місці відпочинку, яке пропонують безкоштовно? Хіба що барак якийсь. Були дуже здивовані тим, що побачили. І умови, і ставлення, і харчування — все найвищого гатунку».
Донечка Наталії 14-річна Даринка встигла засмагнути лише за тиждень. Розкішне волосся дівчинки набуло горіхового відтінку. А те, що дівчинка перебуває у візку на пляжі, додає їй навіть особливого буржуазного шарму. На запитання журналістів Даринка відповідає впевнено та спокійно. Лише до того моменту, як докучливі репортери починають питати, за ким вона сумує в Луганську. «Бабуся! Моя бабуся», — вимовляє Даринка, і настрій псується вмить. Вона вже ледве стримує сльози. Дівчинка просто й щиро видає назовні той емоційний стан, який властивий тут усім луганчанам. Їм тут дуже добре, але краще було б удома. Тільки якби мир! Якби спокій!
Зручно, комфортно, спокійно
Батьки діток з обмеженими можливостями відмовляються спілкуватися на диктофон чи телекамеру. За лаштунками пояснюють: «Ми щиро вдячні стороні, яка приймає, навіть не сподівалися на таке щастя, але зрозумійте нас. У нас у Луганську залишилися родичі. І якщо терористи дізнаються, що ми «за Україну», що Україна нас приймає, може статися лихо». Дуже просили журналістів: тільки без облич, без прізвищ та імен. До речі, в цій статті згадано тільки тих, хто дав згоду на публікацію відомостей про себе та фотознімків.
База відпочинку «Морська хвиля» вперше приймала дітей та дорослих-інвалідів. Ніхто з господарів не був готовий. Але за короткий час відбулося повне переформатування бази відпочинку. Збудували пандуси до корпусу та їдальні, замовили спеціальне обладнання для душових і туалетів, розробили особливе меню, підготували медичний пункт, зробили ще багато.
— Уперше до нас приїхали родини, в яких є або інваліди, або дітки-інваліди, — розповідає директор дитячого оздоровчого табору «Морська хвиля» Тетяна Сущенко. — Людям потрібен вільний доступ до корпусу, минаючи сходи, спеціальні просторі туалети, душові, вільний проїзд територією табору на візках. Нам запропонували прийняти цю категорію відпочивальників із благодійної організації «Світоч». Ми вели діалог, з’ясовували всі нюанси. А коли отримали «добро», почали замовляти необхідне обладнання. Головне — для душової та туалетів. Нам все виготовили в Києві, передали, встановили. Постійно радилися з фахівцями, адже не мали досвіду створення зручних умов для такої категорії відпочивальників. Ми прийняли цих людей, тому що вони потребували допомоги, а ми змогли її надати. Всі питання вирішували за допомогою райдержадміністрації Березанського району та Миколаївської облдержадміністрації.
База відпочинку насправді комфортна, затишна, домашня. Повсюди квіти, доглянуті куточки, до моря кілька кроків. Чисто, охайно, по-господарськи. Порадувала їдальня. Як розповіла завідуюча Надія Бедіна, звикли приймати діток-спортсменів.
«Порції за калорійністю дорівнюють нормам дорослої людини, — каже Надія Вікторівна. — Але особливий заїзд поставив нові завдання. Річ у тому, що у двох діток-інвалідів нема жувального рефлексу — тяжкі такі дітки. Ми їм їжу змішуємо блендером, а батьки вже годують. Звісно, для окремих діточок особлива дієта, бо у них чи ацетон підвищений, чи цукор. Для них лікувальне меню. Я працюю 12 років у системі літніх таборів для дітей. Прекрасно знаю порядок, норми і все інше. Ось, фрукти. Ми їх закуповуємо не в Туреччині чи Китаї. Щодня наші маленькі відпочивальники отримують найсвіжіші персики. Постачає сусіднє господарство. Таких ви на ринку не придбаєте. В них персик ранньої, середньої та пізньої стиглості. Просто красень. Натуральний. Ціле літо годуємо дітей. Звісно ж, полуниці та черешні були в червні, на черзі — яблука, груші, сливи. Овочі — обов’язково».
Найвищий рівень харчування відзначили всі, з ким спілкувалася. Аби було зрозуміло, живуть та харчуються луганчани на базі безкоштовно, причому і дорослі, і малі. Як казала Наталія: «Невідомо, хто таке щастя всім робить. Та й нехай нікому і не буде відомо. Гріх на щасті робити собі ім’я. Просто добрі люди. Просто ті, хто розуміє чужий біль та страждання. Ті, хто з нами разом на одній хвилі. Морській…»
Олена ІВАШКО,
«Урядовий кур’єр»,
фото автора
Ми в Google+