ХОБІ

На Закарпатті в розпалі сезон полювання на змій. З однією із гадюк мала «щастя» зустрітися й кореспондент «УК»

Відпустка — явище приємне, особливо коли видається нагода провести її в угодному Богові краї — Закарпатті. Трушуся в потязі. Він довезе пасажирів до Мукачева. Я ж квапливо відновлюю у голові інформацію про район, який межує із Румунією. Не флора, представлена унікальними рослинами, та не ймовірність зустрітися з поширеними на Хустщині єнотовидним собакою, бурим ведмедем чи диким кабаном примушують здригнутися тіло. Липень — «розквіт сил» для плазунів: ящірок, веретільниць, саламандр, вужів звичайного та водяного, гадюки звичайної, мідянки й полоза лісового (ці два останні види занесено до Червоної книги України).

Мідянка вкусить — гадюка на смерть вжалить

На місці відпочинку, у селі Велятино, читаю в одній з газет: «Останнім часом серед населення почастішали випадки укусів отруйних гадів. Через велику спеку їх кількість стрімко зростає. З початку року по медичну допомогу вже звернулися понад два десятки закарпатців. Нерідко «непрохані гості» залізали на подвір’я, в будинки і навіть… у газові плити».

Тож як повірити науковцям, які доводять, що гадюка звичайна, якщо її не турбувати, рідко нападає на людей та мешкає на високогір’ї?! Я всотую інформацію про те, що ця холоднокровна істота пересувається граційно, безшумно й легко, бездоганно володіє розвиненими органами чуття. Вже не боюся зустрічі із нею: раптом що, бігтиму не вздовж, а впоперек — ускладнюватиму змії рух та примушу її зменшити швидкість утричі.

Аж ось подруга Оленка перебиває хід думок: «Не такі страшні гадюки, як їх малюють. Уявляєш, днями прибирали сіно, та на городі бачили маленьку змійку. Таку гарненьку, смугасту… Однак вона втекла». Власне, з подругою остаточно полишаю набутий у потязі острах — рушаю на ферму. А там нас зустрічає хлопець з банкою в руці. Поряд із ним — власники території (батьки подруги) та п’ятеро чоловіків, які того дня лагодили фуру.

П’ятнадцятирічний Ілля Щерба спокійний, граційний, стриманий — чимось навіть нагадує змію. За необхідності він зосереджує увагу та мчить наче стріла, якщо потрібно наздогнати здобич. Ці його якості я викриваю вже пізніше. Зараз уловлюю інформацію про те, що на гектарі закарпатської землі він доглядає вісьмох страусів, вісімнадцятьох баранів, ще більше курей та чотирьох в’єтнамських свиней.

І того дня про вміст банки, накритої пластиковою кришкою, ніхто б не дізнався, якби не мій здичавілий крик. Ілля ж спокійно відповідає роботодавцям: «Це гадюка. Знайшов її у вас у гаражі. Там, де вона проповзла, сьогодні полягли дві свинки». Ось так ми стали свідками отруйного вбивства на фермі родини Якобишин двох чорненьких поросят. На цього гада я дивитися не можу, відійшовши за два метри від Іллі, лиш помічаю зигзагоподібний малюнок, який розтягся від дрібної голови до кінця тіла. Обернулася, а потім знову волаю на все горло: «Відійди від мене із цією потворою!» Це хлопак, тримаючи створіння за голову, крокує до своєї хижі, а воно, завдовжки майже 50 сантиметрів, не розслабляється — огортає колами руку змієлова.

Кров холоне від побаченого, волосся стає дибки. Аж Ніна Якобишин під сміх чоловіка Михайла пояснює: «Наш Ілля — змієлов. Після перебування на фермі він поїде до себе на Рахівщину, де також розпочнеться сезон полювання на змій».

Цьому красунчику вдалося сховатися від змії. Фото з архiву автора

Порося  пало жертвою

Наступного дня під вечір знов тягну друзів на ферму. З фотоапаратом. Відшукую Іллю та впадаю в відчай.

— Куди подів змію? — питаю.

— Я випустив її. Вона голодна сиділа. Чим я її мав годувати? Пацюків тут не маю.

— Навіщо випустив?! Хай би здохла. Чи тобі шкода?

— А якби мене так заховали в банку?! — дав сувору відповідь Ілля.

Одначе пізніше хлопець розповів, що розчавив каблуком черевика гаду голову (адже вони можуть помститися), а хвіст закинув подалі у хащу, щоб котрийсь із звірів не позбавив себе життя, скуштувавши таке їство. Він розкрив іще один цікавий факт. Мовляв, оці холоднокровні створіння живуть до 11—15 років, а в безголової змії, як у нашому випадку, серце битиметься до заходу сонця, поки не зміниться температура повітря.

Шоста вечора. Ілля перебиває розмову. Йде годувати страусів. Я ж, хоч і обізнана, що ці пернаті на голову нижчого за себе не б’ють, все одно схиляюся поближче до землі. Та страусам було не до мене. «Що за звук?» — питаю в хлопця. «Нагадує мукання корів, але пронизливіший. Це страуси ся люблять. Востаннє таке було десь у квітні. Одначе яєць любов не принесла».

Коли самець припинив махати на самці крилами (захищати територію) та виводити шиєю хвилі (показувати, що головний), самка залишається лежати на землі хвилин із 10. До речі, харчуються ці жителі ферми 6 разів на день: комбікормами, кукурудзою, травою, зерном, пшеницею. І їх ноги може прокусити хіба що королівська кобра. «Чому ти вирішив за ними доглядати?» — запитую, підтримуючи тему. «Я ніколи не мав справи зі страусами. Цікаво було спробувати сили», — одказав Ілля.

Минаємо огорожу — і ми на місці вбивства. Там безтурботно тирляться барани й вівці, а поряд з ними поросна свиня та вціліле з попереднього виводку дитинча. Маля я прошу спіймати для кадру на згадку. І з цим завданням Ілля упорався за лічені хвилини, а потім указав на плити попід огорожею: «Там змії гріються, коли виходить сонце. Виповзають на світлі предмети, бо вони гарно притягують тепло. Якби ми були в мене в Рахові, щось віднайшов би аж бігом», — а сам пішов на полювання.

На жаль, для ексклюзиву газети, за сто метрів серед купи сміття хлопцю знайти гада не вдалося. Але, на щастя для мене, сонце сховалося за хмари. Змієлов пояснив, що територію у радіусі двісті метрів гади вважають своєю. Тож гостя можуть сприйняти за ворога, який посягає на їх здобич. А процес такий: одна змія поповзе, прикличе інших з кубла, видавши звуковий сигнал. А вони роблять свою справу — оточують і атакують.

На смітниках також бувають часто — харчуються мошками, які літають над недоїдками. «Чому 17 липня відкриватимеш сезон?» — переходжу до причини перебування на фермі. І дізнаюся, що це умовна дата, яку в селах прийнято вважати за перехід року, потепління, після якого виводків змій побільшає. Цікаво, що до цього часу, за словами хлопця, підростає й харч для гадів — миші. Зазвичай, змії прокидаються від сплячки навесні, виповзають влітку, а наприкінці вересня примушують змієловів «завершити сезон».

А зустрічей з такими ось плазунами туристам краще уникати

Червонокнижний ескулап

Про себе Ілля розповів наостанок: «Я розпочинав із ящірок. А потім у горах, зокрема у селах Кваси й Богдан, почав ловити змій. Для цього вчитися багато не треба — став на хвіст та взяв її за голову. Тоді не зможе вкусити. Змії не нападають на людей. Лише якщо захищають територію, яйця чи несуть здобич дітям. Вам може не пощастити, якщо сильно притиснете їй на хвоста чи випадково натрапите на зміїне кубло».

Убезпечитися можна, обходячи великі зарослі ліси, особливо серед яких є джерельця. «Однак туристи не зайдуть так далеко в гори, на незвідану територію. Я спеціально обираю місця подалі. Надягаю гумові чоботи, змащені часником (змії цього запаху не люблять) і все, — одказує хлопець. — Але я не ставлю за мету спіймати змію. Йду по чорниці або на дачу до батьків (серед гір), а шляхом, буває, їх просто зустрічаю. Якщо голова трикутної форми — знаю напевне, що гад отруйний».

Наукові книжки змієлову замінює інтуїція. Одного разу високо серед гір на шматі поля він побачив, як повзе щось двометрове. Ледь опанував себе, поки дійшов до голови цього створіння. «Не пишіть про це — ніхто не повірить, адже в нас у Закарпатті такі змії не водяться», — запевнив Ілля. Та насправді йому усміхнулася фортуна й подарувала зустріч з ескулаповою змією (полозом лісовим).

Ось такий секрет полювання на змій. Простий і невибагливий. Протягом сезону серед гірської місцевості в кожного з охочих збагатитися за рахунок фауни буває щонайменше троє замовників. Переважно з Одеси та Києва. Одна гадюка коштує сто доларів. Коли змієлов її приносить швидше, сума зростає (здобич має бути «свіженькою»). А огидним цей процес Ілля вважає тому, що цих змій наразі виловлюють для утримання в «колекціях тераріумів бізнесменів», для закупорювання в пляшку зі спиртом та майже ніколи… для лікування отрутою людей.

Отруйні змії мають маленьку голову, короткий хвіст і на тілі хвилеподібний або чіткий чорний зигзаг. Часто через забарвлення до небезпечних плазунів відносять і вужа та веретільницю — безногу ящірку. Якщо на момент укусу в ротовій порожнині  неотруйної гадюки є залишки їжі, то в кров може потрапити небезпечна інфекція. Це ж стосується  і вужів, які живуть нині на болотах. До речі, вужів через невігластво часто-густо спиртують  замість гадюк.