Ніколи не любила готувати інтерв’ю чи нариси заочно. Коли не бачиш людину, її погляду, виразу обличчя, не зрозуміло, супиться вона чи усміхається, дивилася б у певний момент у вічі чи відвела б погляд, бо має на те причину, втрачаєш багато цінного матеріалу. Поза журналістським кадром залишається справжній образ співрозмовника. На жаль, із Сергієм Котиком, нещодавнім захисником українських кордонів на сході країни, через відстань довелося спілкуватися телефоном. Перше враження: людина відповідальна. Сказав, що матиме змогу поговорити лише у вечірній час, бо решту дня зайнятий на роботі. Про це й хотіла з ним поговорити.
У центрі практичної допомоги захисникам України Axios Сергія Котика назвали одним із тих бійців, які, повернувшись із війни, шукають і знаходять себе в мирному житті.
Воєнна сторінка
З огляду на Сергієву небалакучість довелося розшукати його побратима, щоб хоч трохи більше дізнатися про хлопця.
Дмитро Гармаш згадує товариша по танковому батальйону як серйозного чоловіка, одного з найкращих бійців. З його слів, він ніколи не ремствував, а виконував покладені на нього завдання. Основна його робота була пов’язана з бойовою машиною. Водій БМП-1-КШМ мав не лише вправно водити її, а уміти усунути несправності у транспортному засобі за будь-яких обставин. Згадуючи минуле, Дмитро каже: Сергій Котик — ровесник Збройних сил України. Виявляється, побратим пам’ятає про 6 грудня 1991 року не лише як про державне свято, а й як день народження хлопця, з яким вдалося прожити відрізок життя на війні.
— У нього на сторінці у Фейсбуці є фото, де він стоїть у глибокій вирві, — розповів Дмитро. — А там позаду трохи стіну видно? То наша казарма була. Ми дислокувалися в селі Липове Попаснянського району. Пізнього вечора солдати переважно були у приміщенні. Раптом обстріл з ворожого боку, думаю, з «Градів» стріляли. Видно, тоді доля нас вберегла від загибелі. Усі вціліли. А на ранок робили фото на згадку. У хвилини дозвілля, які, звісно, траплялися й там, ми любили побуцати волейбольного м’яча. Під час гри Котик ставав справжнім тигром. Радий, що ви його й для мене розшукали.
Робота є завжди
Психологи радять змінювати місце роботи бодай раз на сім років. Мовляв, це не дає людині засидітися. Сергія до таких змін спонукала війна. З початком бойових дій здогадувався, його мобілізують, адже мав ще свіжий досвід строкової служби в армії. На той час тямущим хлопцям із технічною освітою швиденько надсилали повістки. Після школи Сергій закінчив професійний ліцей за спеціальністю електромонтер з ремонту і обслуговування електроустаткування. До війська проводжали мама, батько, брат.
— Моя позиція була відома багатьом: не ховатимусь. Треба буде — піду служити. Так і сталося, — пояснив він.
Після демобілізації в 2015 році почав шукати, як сказав сам, «де краще».
— Чому вирішив змінити попередню роботу? Хотілося чогось перспективнішого, а ще хотів спілкуватися з людьми, на той момент мені цього бракувало.
Сергій, на мить забувши про війну, розповів, як вона вміє згуртовувати людей і виявляти шолуминня. Тамтешній побут вимагає від людини, привченої до цивілізованих умов, швидкої зміни і пристосування до польових умов. Тож досвід кожного з побратимів мав незамінну вагу.
— У нашому танковому батальйоні зібралися люди, різні характером, з різних місць проживання — хтось із міста, а хтось із села. Один знає щось одне, інший уміє дати раду в іншому. У колективі цей досвід складається в одне ціле — і виходить користь.
По завершенні служби хотілося вдихнути свіжого спілкування, а головне — іншого за тематикою. Набутий на фронті досвід став у пригоді після демобілізації. З’явилося розуміння відносності. Проблеми тут — ніщо порівняно з тим, що мають хлопці там, у бліндажах і землянках, на спостережних пунктах і серед відкритого поля. Для Сергія війна позаду. Відповідаючи на запитання, чи справді важко після повернення звідти знайти роботу, адаптуватися тут, відповів без пауз на роздуми: робота є завжди. Було б бажання працювати.
— Я вже працював, відмітившись у військкоматі, коли мій працедавець запропонував мені перенавчитися, — розповів Сергій. — Він хотів мати кваліфікованого робітника — оператора деревообробних станків. Через свої зв’язки він вийшов на центр Axios, домовився про моє навчання. Я погодився. Але щось із його бізнесом не склалося. Мої контакти, заявка на мене залишилися в центрі. Зателефонували з Києва і запропонували повчитися на бармена в Planet Z.
Навчатися мені сподобалося. Дізнався багато нового про фах, познайомився з професіоналами, які, я б сказав, не шкодують ділитися досвідом з людьми, на перший погляд, далекими від нової справи. Зі мною навчався навіть хлопець із Молдови. Спеціально приїхав для цього в Україну.
На жаль, у реальному житті, у місті Славута, звідки родом хлопець, професія бармена не достатньо перспективна. Він вважає, що це заняття для молодших хлопців і дівчат — підробіток швидше, а не заробіток. А йому потрібні серйозніші прибутки. Півроку пропрацював за здобутим фахом і не шкодує. Каже, що дуже подобалася робота. До бару приходили люди різних професій, поглядів, уподобань. Від спілкування з ними отримував задоволення.
— Якщо працюєш, приміром, на виробництві, — аргументував Сергій, — навколо люди з такою самою професією, з подібними знаннями, досвід той самий — спілкування відбувається в одному напрямку. А ось до барної стійки приходять різні люди.
Маючи непогані знання і досвід роботи, міг би гайнути за кордон, адже там ресторанний бізнес має значно більшу історію розвитку, становлення, і заробітки там зовсім інші. Однак Сергій вважає, що знайшов себе на місці. Він працює на меблевому виробництві фарбувальником, має добре оплачувану роботу. А далі буде далі.
Ми в Google+