Знаєте, яким він хлопцем був?

«Капітане, капітане, усміхнися», — співали жартома друзі. І Андрій усміхався по-дитячому безтурботною усмішкою. Від того бійцям його роти ставало тепліше. Ніби не так дошкуляв мороз. А далека домівка ставала ближчою. Бо якщо командир так усміхається, то буде свято й на нашій вулиці.

Беззаперечний авторитет

Капітан у свої 23 знав і міг багато. Заступник командира 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади вражав військовим умінням не тільки юних бійців, а й досвідчених, діти яких були ровесниками командира. Але його авторитет був у батальйоні беззаперечним. Випускник факультету бойового застосування військ Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного капітан Андрій Кизило ще під час навчання вирізнявся сміливістю і позитивним сприйняттям світу, був упевненим у собі та в своїх знаннях, блискавично приймав рішення, які завжди були точними та професійно виваженими. У 2014-му, коли на сході України вже тривала антитерористична операція, Андрій не міг дочекатися випуску. Залишаючи стіни академії, казав: «Ми переможемо! Ми обов’язково переможемо!»

Так, він поспішав жити, ніби відчував, що доля відміряла йому небагато. Закінчивши 9 класів Уманської гімназії №2, він покинув рідне місто на Черкащині і вступив до військового ліцею імені Богуна у Києві, після якого — до закладу своєї мрії — Львівської академії сухопутних військ. Із самого дитинства мріяв стати військовим — як батько та дідусь. Рідні пам’ятають, з якими заздрістю та захопленням підліток дивився на військових, які часом крокували тихою Уманню. І таки добився свого.

Пам’ятаючи батькові слова «Ти зможеш, сину!», відкидав усі сумніви й тимчасові юнацькі бажання. До виснаження, до терпкого болю у м’язах тренував тіло, гартував волю у спорті. У яких тільки змаганнях не брав участі! Та особливо захоплювався Гонкою нації, адже різноманітні випробування, які пропонували організатори змагань, спрямовані на фізичне та духовне вдосконалення людини. І дивувався, бачачи ровесників, які марнують час, байдикуючи із пляшкою пива.

21-річним Андрій став командиром роти, навіть його визнали найкращим ротним у секторі «М». Під його командуванням бійці брали участь у боях поблизу Петрівського й Нової Ласпи, понад півтора року тримали оборону в полях поблизу Волновахи. Скільки разів його інтуїція та чіткий розрахунок рятували побратимів від певної смерті!

Бої під Авдіївкою у так званій промзоні — це ще одне випробування, де його підрозділ показав себе блискуче.

Олена Мокринчук, прес-офіцер 72-ї бригади, знала Андрія особисто.  Розповідає, що його поважали військові побратими, цінували, пишалися ним. Саме Андрій, якого вона пам’ятала необстріляним лейтенантом, тим недільним ранком, 29 січня, першим підвівся в атаку зі словами: «Ну все, я пішов». За ним піднялися інші бійці. Це було після другої ворожої спроби штурмувати наші позиції. Бойовики, зазнавши чималих втрат, змушені були відступити на другу лінію оборони. Переслідуючи їх, наші бійці захопили позиції супротивника, закріпившись там і поліпшивши своє тактичне положення. У результаті бою було вбито багатьох окупантів, взято полонених.

Тим часом підступний ворожий обстріл тривав. Побратими Андрія розповідають, що командир упав після розриву снаряда, випущеного з міномета. Осколок влучив просто в серце.

Умань пам’ятає

У це повірити просто неможливо, казали бійці. Їхнього командира, який ділив з ними все, ніколи не падав духом, був справедливим і життєрадісним, більше немає. Журналісти, які не раз зустрічалися з Андрієм, розповідають, що з ним завжди було цікаво поговорити на будь-яку тему. Турбувався про становлення української армії, радів її успіхам. Часто згадував рідну Умань, де залишилися дружина Оксана й восьмимісячний син.

Умань таки дочекалася свого Героя. Тисячі людей вийшли провести його в останню путь. А перед тим із ним і ще сімома загиблими під Авдіївкою на Донеччині прощалися в столиці України на Майдані Незалежності.

— Вони закрили нас усіх своїми спинами. Вони закрили собою 30-тисячне мирне місто, яке захищали від знахабнілих зайд. Вони віддали найдорожче, що в них тільки було: власне життя, — сказала Олена Мокринчук.

Біль скорботи розриває серця живих. Підступна війна забирає кращих синів України. Але ми сильні, ми ніколи не здамося. Та й Андрій Кизило, якому посмертно присвоєно високе звання Героя України, не помер. Він житиме в синові, у всіх нас.

Його легку ходу пам’ятають уманські вулиці. Його ставлять за приклад у гімназії, де навчався, у військовій академії. Позивний «Орел», який обрав собі цей мужній і хоробрий воїн, завжди наводитиме страх на ворогів, адже орли в нас ніколи не переведуться.

Тим часом рідні Андрія, яким дуже важко пережити втрату, потребують допомоги.

Номер картки в «Приват Банк» дружини: 5168 7573 0463 3961 (Оксана Богданівна Кизило).