Харків — це місто­фортеця. Місто надії сотень тисяч його жителів, яких війна розкидала по всіх куточках України і за кордоном. Попри великі руйнування, яких зазнало в перші місяці війни і досі потерпає від ракетних обстрілів, воно бореться, творить, живе і працює. Харків’яни потроху повертаються у свої домівки, щоб відбудовувати їх і наповнювати життям, продовжувати навчання, відновлювати бізнес, реалізовувати творчі плани...

Звичайно, нічого цього не було б, якби не наші мужні захисники — воїни Збройних сил України та Сил оборони, які не дали ворогу в перші місяці війни захопити Харків, а потім визволяли Харківщину від російських окупантів. Вони й досі надійно тримають лінію оборони на північно­східних і південних кордонах нашої держави, визволяючи рідну землю. Іноді ціною власного життя та здоров’я. Дуже високою ціною...

 Серед тих, хто сьогодні із зброєю в руках захищає Україну, — десятки тисяч жителів Харкова і Харківщини. На жаль, ще не про всіх можемо розповісти й особисто подякувати за їхню важку фронтову роботу, але обов’язково це зробимо. Нині ж висловлюємо щиру вдячність двом працівникам Харківського авіаційного заводу, які перебувають на передній лінії фронту.

Олександр КОТЕНКО,
доброволець:

«Тримаємо північно­східний кордон, щоб російські загарбники знову не пішли на Харків»

Коли вдосвіта 24 лютого 2022 року Харків почав здригатися від вибухів, головний інженер Харківського авіапідприємства Олександр Котенко поїхав на роботу. Було очевидно, що відбувається військове вторгнення з боку росії, до кордону з якою менш ніж 40 кілометрів. У разі війни працівники підприємств оборонно­промислового комплексу мають чіткі інструкції. Тому Олександр відразу став до роботи із секретною і цінною виробничою документацією. Одним із його завдань було забезпечити інженерний захист злітної смуги авіазаводу від можливої висадки російського десанту. Швидко виконали необхідні роботи, через що рашисти й не наважилися висадитися на заводському аеродромі...

Попри те, що турбот на заводі вистачало, Котенко розумів, що не може лише спостерігати, як інші боронять рідну країну, і ще в березні 2022­го добровольцем вступив у лави Збройних сил України. Його зарахували солдатом до Красноградського батальйону територіальної оборони.

За його словами, перші місяці великої війни були найважчими. На півдні Харківської області, під Барвінковим, тривали жорстокі бої. Українські Збройні сили створили багаторівневу «глуху оборону», щоб російські загарбники не прорвалися через Лозову й Красноград і не замкнули кільце навколо Харкова.

«У нас була лінія оборони з боку Лозової і Барвінкового, звідки йшов наступ. Моя рота стояла в окопах другої лінії оборони на випадок прориву. Але його не сталося, наші втрималися і не дали ворогові оточити Харків. Задіяли великі сили, щоб цього не допустити. Це була глуха багаторівнева оборона. Під Барвінковим точилися сильні бої, але далі загарбники не змогли просунутися. Хоча кілька разів ризики були», — розповідає Олександр Котенко.

Він каже, що всі його побратими — добровольці. Могли б залишитися із сім’ями в тилу, але покинули все, а дехто й успішний бізнес, і пішли на фронт захищати Україну. При тому, що весною 2022­го вони воювали без шоломів, мали лише один на трьох бронежилет і навіть не у всіх була військова форма.

«Коли на Барвінкове йшла рота, то всі скидалися, пластини виймали… Але потім усе владналося. Допомогли мої колеги з Укроборонпрому, де я раніше працював. Збирали гроші, знаходили усе необхідне, закуповували, привозили з­за кордону. Укргазвидобування надало нам значну допомогу, серед наших бійців були їхні працівники. Влада Краснограда багато зробила для нашого батальйону, бо переважна частина людей — місцеві жителі. Гендиректор ХДАВП часто пропонував допомогу, але на той час ми вже були екіпіровані. А з літа почали отримувати спорядження від Міністерства оборони», — розповідає Олександр Котенко.

У липні 2022­го Красноградський батальйон перекинули в Харків і поставили завдання тримати лінію фронту в Циркунах і Руських Тишках. А у вересні фронт почав зміщуватися: українські військові пішли в контрнаступ і погнали рашистів із Харківщини.

«Усе спонтанно, різко пішло. Радісно було просуватися щодня на багато кілометрів, — згадує Олександр. — Спочатку йшли штурмові підрозділи, вони гнали ворога. А ми слідом за ними зачищали населені пункти, розміновували, будували укріплення, ставали в оборону. З Харкова ми потрапили одразу в Куп’янськ, тримали оборону під Дворічною, а потім нас перекинули під Ізюм. Наше завдання було утримувати відвойовані межі».

Визволення рідної землі радувало і надихало військових, але водночас їх болісно вражали повна руйнація в деокупованих населених пунктах і жахливі розповіді місцевих жителів про безчинства російських агресорів. Під час окупації людей викрадали і катували. У лісі на в’їзді в Ізюм виявили ціле кладовище із вбитими й закатованими українцями.

Військовослужбовець Котенко впевнений, що російських загарбників треба вигнати з усієї української землі і тримати, як диких звірів, за огорожею.

Після славного визволення Харківщини Красноградський батальйон воював у Бахмуті — обороняв південну частину в напрямку Курдюмівки. Там були важкі бої, втратили побратимів...

Нині батальйон стоїть на північно­східному кордоні Харківської області і не дозволяє ворогові знову прорватися на територію України. «Тут бої постійні, обстріли, вогонь».

«Вирішив для себе, що повернуся лише з Перемогою. Ця мотивація була у мене з самого початку. Так, буває дуже важко. День у день одне й те саме. Ночуєш то в розбитих будинках, то в підвалах, взимку було дуже холодно. Але я собі поставив мету — буду до кінця. А потім повернуся до роботи. З таким сусідом нам ще багато років доведеться бути насторожі. Необхідно зміцнювати оборону країни — це наша головна гарантія безпеки. Щодо Харківського авіазаводу — його майбутнє залежатиме від контрактів. Але я переконаний: нам потрібно виготовляти українські літаки. Вони унікальні, не мають альтернатив і конкурентів у своєму сегменті літальних апаратів», — зазначає військово­службовець ЗСУ і головний інженер ХДАВП Олександр Котенко.

Іван ПЕЧНІК,
доброволець:

«Викладаємося максимально, бо від нас залежать життя людей»

До повномасштабної війни Іван Печнік працював інженером­лаборантом Харківського авіапідприємства, а нині воює в зенітно­ракетному дивізіоні Гвардії наступу «Спартан». Допомагає відстежувати і знищувати повітряні цілі, насамперед російські ударні дрони, а також гелікоптери і літаки, які фактично щодоби ракетними масованими атаками тероризують українців.

На передовій Іван десятий місяць, а в перші місяці великої війни хлопець організував та очолив на авіазаводі волонтерський загін. Кількома машинами він із волонтерами розвозив жителям Харкова та області гуманітарну допомогу, доставляв військовим на передову харчування, одяг, різне спорядження, автомобілі. Екіпажі нерідко потрапляли під обстріли, а якось на виїзді з Харкова рашисти обстріляли автомобіль Івана із «града». Тоді він дивом уцілів, хоча машину втратив.

У листопаді 2022­го Іван Печнік приєднався до лав «Гвардії наступу». У складі 3 бригади оперативного призначення воював на північних кордонах Харківської області. Це Козача Лопань, Золочів, Слатине, Прудянка. Розпочинав службу водієм санітарного автомобіля, допомагав евакуйовувати поранених та перевозити хворих.

У січні 2023 року його бригаду направили у Бахмут, який вважається найважчою ділянкою фронту впродовж багатьох місяців. «На війні важко усюди, але в Бахмуті були особливо запеклі бої. Тут ми перебували два з половиною місяці. На превеликий жаль, без втрат не обійшлося. Багато побратимів віддали життя за свободу та незалежність України на лінії Бахмут — Соледар, довго тримаючи оборону міста. Спочатку я був водієм командира дивізіону, потім займався постачанням, санітарні питання також були на мені. Допомагав нашому фельдшерові з пораненими, з їхнім транспортуванням», — розказує Іван Печнік.

Після Бахмута він мав невеличкий десятиденний перепочинок, а потім знову вирушив на передову. Останні кілька місяців воює на запорізькому напрямку як зв’язківець зенітно­ракетного дивізіону Гвардії наступу «Спартан». Каже, тут також дуже гаряче — тривають запеклі бої.

«Наше основне бойове завдання — це повітряні цілі, — пояснює Іван. — Шість годин вночі і шість годин вдень я чергую у командному пункті як черговий зв’язку. Ми не тільки спостерігаємо, а й приймаємо і передаємо інформацію нашим розрахункам, сповіщаємо про повітряні цілі, готуємо вогневі групи до роботи, здійснюємо цей контроль. Щоб вразити ціль, має збігтися багато аспектів. І все залежить від зброї, погодних умов, видимості, талану! Та відпрацьовуємо щоразу максимально».

Проти ворожих літаків та гелікоптерів застосовують переносні зенітно­ракетні комплекси. Безпілотники знешкоджують стрілецькою зброєю й антидроновими рушницями, які придбали з допомогою волонтерів.

Колишні зв’язки з благодійними організаціями дуже згодилися Іванові під час військової служби, він не може залишатися байдужим до потреб своїх побратимів.

З передової військово­службовець Іван Печнік передає щиру подяку благодійним організаціям Shields Ukraine, Military Kitchen, RocketHash, завдяки яким його дивізіон забезпечено автомобілями, колесами для авто, ліхтарями, антидроновими рушницями та іншими речами, необхідними для успішної бойової роботи.

«Я вірю в перемогу України над російськими загарбниками. Бо бачу, як працюють мої побратими й інші військові, як допомагають волонтери, — зауважує Іван. — Знаю, що ми робитимемо усе можливе для нашої Перемоги. Командир нам каже: «Хлопці! Пропустите цю ціль — вона прилетить у ваші домівки. Не зіб’єте ворожий літак чи гелікоптер — він випустить ракети по позиціях ваших побратимів». Від нас залежать чиїсь життя. І наші також, але насамперед чиїсь. Це мотивує. Тому намагаємося викладатися максимально і робити все можливе, щоб знищувати ворожі повітряні цілі».

ВІРИМО В ЗСУ

Як показують соціологічні дослідження, серед державних та громадських інститутів Збройні сили України мають найбільшу довіру в українців. За результатами опитування Київського міжнародного інституту соціології, оприлюдненими ще на початку нинішнього року, рівень довіри українців до ЗСУ сягнув 96 відсотків. Гадаємо, що він зростатиме і далі в міру їхнього просування до загальновизнаних кордонів України та визволення української землі від рашистських окупантів.

Надія ТЕСЛЯ
для «Урядового кур’єра»