Для тих, хто звик нарікати на провінціалізм українського мистецтва, стане відкриттям, що в урбанізованій і комп’ютеризованій Японії на сторінках тамтешніх букварів зоріють малюнки українки Марії Приймаченко як приклад художньої фантазії й досконалої колористики. Уже класикою стала згадка про високу оцінку Пікассо робіт нашої землячки, які експонували 1937 року на Всесвітній художній виставці в Парижі і їх відзначено золотою медаллю.
Недавнє підтвердження непересічного таланту народної майстрині, що творила у стилі примітивізму, — гучний скандал довкола дизайнерського оформлення одного з пасажирських авіалайнерів фінської компанії «Фінайр». Нібито розроблений художницею Крістіною Ісолою малюнок насправді виявився копією роботи Марії Приймаченко «Щур у дорозі», з якої плагіаторка прибрала зображення казкової тваринки з дітками, залишивши фантастичний ліс, який вражає уяву.
Цей прикрий випадок показовий, бо після гучного успіху робіт Марії Приймаченко на проведених ще до Другої світової війни закордонних виставках, що презентували мистецтво СРСР, про майстриню надовго забули. Їй жилося не набагато легше, ніж ще одній талановитій українці Катерині Білокур, якій не відпускали навіть сухого соняшничиння на опалення хати, бо вона, мовляв, не виконала норми трудоднів на колгоспних роботах.
Марія Приймаченко 9-річною перехворіла на поліомієліт, який скалічив їй ногу. Отож народну майстриню-інваліда, яка сама виховувала сина, примусово хоч не ганяли на обов’язкову каторжну працю на полях, але годувати себе і дитину їй доводилось самотужки. Не дивно, що в підсумку з її творчої біографії випали майже 20 років, які мали і могли стати найпродуктивнішими для вже зрілої мисткині. Згодом радянські мистецтвознавці пояснювали цей пробіл у її роботі сумом за загиблим ще на радянсько-фінській війні чоловіком, шлюб якого із Приймаченко навіть не було офіційно зареєстровано.
Насправді у бідній оселі художниці не було ні паперу, ні фарб, ні вільного часу, який доводилося витрачати на боротьбу за банальне виживання. Лише на початку 1960-х завдяки уродженцеві Києва мистецтвознавцю і журналістові Григорієві Мєстєчкіну про всіма забуту Марію Приймаченко нарешті згадали.
Своєрідною компенсацією за роки приниження і забуття стало вручення художниці у листопаді 1960 року ордена «Знак пошани», хоч вона згодом згадувала, що значно потрібніші на той час були хоч 50 рублів, щоб засклити вікна в хаті. 1966-го на піку ренесансу української культури Марія Приймаченко стала лауреатом Державної премії ім. Т. Шевченка.
Стилем художниці у мистецтві стали зображення фантастичних звірів, які поєднали суто фольклорні елементи з космогонічною глибиною сакральних не лише для міфології українців образів тварин. Навіть звичайні квіти на картинах Приймаченко такі, якими вона бачила їх у душі, бо, як любила повторювати, «роблю сонячні квіти на радість, на щастя людям, щоб всі одне одного любили, щоб жили як квіти на всій землі».
Ці слова мимоволі викликають асоціацію з популярною саме в ті часи ідеологією хіпі (людей-квітів), про яких навряд чи щось знала жителька поліського села Болотня на Київщині. Однак якщо молодіжний бунт у США закінчився пшиком, то нібито наївне мистецтво художниці-українки з часом стає дедалі потрібнішим світу.
Ми в Google+