Упродовж десятиріч радянським громадянам розповідали, яким благодіянням був декрет про землю, ухвалений 8 листопада 1917 року ІІ всеросійським з’їздом рад. Під цим документом стоїть підпис Леніна, хоч сам він вважав роздачу панських земель селянам вимушеною і тимчасовою поступкою. Ще у «Квітневих тезах» вождь проголосив, що «маємо добиватися створення з кожного конфіскованого поміщицького маєтку великого взірцевого господарства під конт­ролем рад бідняцьких депутатів». Отож колективізація села, жертвами якої стали мільйони загиблих під час Голодомору хліборобів, — втілення в життя саме ленінських планів.

Метою Леніна був не добробут селян, а створення надійного джерела постачання продовольства, за яке не потрібно нікому платити. 

Першим експериментом на цьому шляху стала так звана продовольча диктатура, офіційно запроваджена 9 травня 1918 року спільним декретом раднаркому і всеросійського центрального виконавчого комітету «Про надання наркому продовольства надзвичайних повноважень з боротьби із селянською буржуазією, яка ховає хлібні запаси і спекулює ними».

Цей документ оголосив «буржуями» всі селянські родини, які мали запаси зерна, і зобов’язав продати державі «лишки» збіжжя за «твердими цінами». Це фактично означало безплатне вилучення хліба в обмін на так звані радянські гроші, які майже нічого не коштували на ринку. Для тих, хто намагався уникнути продажу продовольства, декрет встановлював не менш ніж 10 років тюрми та конфіскацію всього майна. Донощикові, який допоможе знайти зерно, влада обіцяла виплатити половину його вартості у «твердих цінах».

Ще до формального оголошення продовольчої диктатури, яка фактично була узаконеним пограбуванням селян, її вже застосовували в Україні. Зокрема, російська 3-я «революційна армія», яка у грудні 1917 року окупувала Харківщину, лише за період із 19 до 26 січня 1918-го відправила у Петроград 363 вагони продовольства, зокрема 71 вагон цукру.

Однак за умовами Брестського миру з німцями більшовики змушені були вивести свої війська з України. Натомість із підвладної Леніну Курщини за перші чотири місяці 1918 року вдалося вивезти лише 116 вагонів продовольства. Це спонукало більшовиків до посилення репресій. Улітку вийшов декрет раднаркому про масове створення «збирально-реквізиційних загонів», що мали налічувати не менш як 75 бійців із 2—3 кулеметами. Згодом радянські історики придумали для цих жниварів чужих комор більш нейтральну назву «продзагони».

На відміну від злиденної Росії, де більшовикам не вдалося поживитися хлібом, Україна видавалася Леніну продовольчим Клондайком

Навіть Ленін змушений був визнати, що «продовольчі працівники» допускали під час вилучення хліба «побиття батогами і шомполами, тортури, зґвалтування та сваволю». Однак навіть такими методами за весь 1918 рік більшовикам вдалося зібрати лише 95 мільйонів пудів хліба.

Не дивно, що головним ленінським наказом для російських військ, які 1919 року окупували хлібні регіони України, було «вживати найенергійніші, революційні заходи для посилки хліба». У цьому сенсі показова промова Леніна на конференції залізничників московського вузла 16 квітня 1919 року, у якій вождь відверто заявив: «Із завоюванням України наша сила міцніє. На Україні велетенські надлишки хліба. Можна взяти 100 мільйонів пудів. В одній із округ Донбасу є мільйон пудів хліба на відстані не більш як 10 верст від залізниці».

Ленін не лише прямо назвав дії Росії «завоюванням» України, а й заявив, що додаткова «мобілізація дасть змогу поліпшити продовольче становище». Мовляв, десятки тисяч російських червоноармійців у «хлібородних і ситих місцевостях отримають змогу прогодуватись і шляхом поштових посилок допоможуть родинам». Згодом так само діяли гітлерівці, які не лише відправляли до фатерлянду ешелони з награбованим в Україні продовольством, а й заохочували своїх солдатів до нахабного мародерства на окупованих територіях. Проте одних нас привчили називати ворогами, а інших змусили вважати визволителями.

Насправді розв’язана більшовиками громадянська війна ніколи не була такою в Україні. Тут попри окремі вияви проросійського сепаратизму, йшлося лише про агресію червоної й білої армій Росії. Це визнав навіть командувач окупаційних сил більшовиків в Україні Михайло Фрунзе, за словами якого, в його військах росіяни становлять 85%, а етнічних українців не більш як 9%.