Те, що сталося 22 жовтня 1721 року, письменник Іван Драч охарактеризував так: «Русь вирвана із серця Києва залізною рукою Петра». Справді, Московщина загарбала назву, яка питомим змістом — етнічним, географічним, устроєвим — цілком відповідає сучасному термінові Україна. 

«Це дало Московщині, хоча й підроблений, та все-таки блиск культурної, цивілізованої держави з давньою історичною традицією, з візантійсько-київською церковною метрикою»,  — наголошує історик Ярослав Дашкевич.

Про наслідки того, що сталося три століття тому, йшлося під час круглого столу  «300-річчя перейменування Московії на «Россию»: невивчені уроки історії та виклики для України», який організували в Укрінформі Український інститут національної пам’яті та  ГО «Мережа захисту національних інтересів АНТС». Захід — частина інформаційної кампанії «Росія — не Русь», яку проводять для уникнення нав’язування меншовартості, викривлення історії, а також порушення в суспільному дискурсі теми амбітної ролі України як регіонального лідера в Європі.

«Якщо поглянути на історичні джерела, документи епохи Русі, Руської держави, то будь-хто може побачити, що ні щодо Новгорода, ні щодо Суздаля, ні щодо інших земель немає вживання «Русь». Спочатку назву використовували тільки для території теперішньої Центральної України і тільки пізніше, з ХІІ століття, — для Галицько-Волинського князівства. Оце і є Русь! Навіть самі російські дослідники, зокрема ХІХ століття, кажуть, що Новгород — це одне, Русь — інше. І будь-хто може в цьому пересвідчитися. Очевидно, що Московщина намагалася цю спадщину привласнити і зробила це. І допоки в нас не було політичної державності, особливо не було кому пручатися, — зазначає голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович і додає, що мотивація імперців очевидна — це плюс кілька сотень років: — Московити це розуміли, вони прикручували собі цю історію. Одна річ походити від якогось болотяного хутора, зовсім інша — від серйозного князівства, згадано у візантійських текстах, яке існує на політичній карті середньовічної Європи Х—ХІ століть».

За два століття після крадіжки академік Михайло Грушевський констатував: ми народ, у якого вкрали назву. Однак відновити історичну справедливість у 1917—1921 роках не вдалося. Проєкт незалежної республіки тоді програв комуністичному проєктові, що закінчилося ріками крові. 

«З 1991 року ми вже маємо право і спроможність давати відсіч у боротьбі за свою спадщину», — каже Антон Дробович.

Тому потрібно досліджувати ці еволюції, боронити цю правду, популяризувати її в світі. Тут є дві стратегії. Перша — казати: «Ось фактаж, росіяни брешуть» і розвінчувати, показувати їхню політичну мотивацію. Друга — дати задачі: ми пропагуємо свою історію у світі, показуємо джерела, зв’язки Руського князівства з іншими політичними утвореннями різних часів і просто не зважаємо на всю цю брехливу конструкцію, якою вони є. Тобто одночасно даємо відсіч брехні й паралельно робимо свою справу. Це мені здається двома шляхами успішної роботи в цьому напрямі», — стверджує голова  УІНП.

На думку президента Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайла Гончара, в путінській Росії зробили висновки з розпаду СРСР, і там є усвідомлення ризиків її колапсу, хоч про це публічно не говорять. Тож маємо й надалі викривати псевдовелич цієї клептократії кочового типу. Робити це треба на всіх фронтах. А тим, хто досі вірить в «адіннарот», варто відвідати храм Святої Софії, щоб побачити оригінал Конституції Пилипа Орлика. Бо як зазначила засновниця ГО «Мережа захисту національних інтересів АНТС», голова Комітету ВР у закордонних справах VІІІ скликання Ганна Гопко, Конституція Пилипа Орлика, так само, як і храм Святої Софії, говорить про те, що Україна — держава з понад тисячолітньою історією, самобутня, суб’єктна держава, на відміну від експериментального утворення, яким є сучасна Росія, якою була Московія, а далі Радянський Союз. 

«Це невдала копія чи спроба скопіювати Україну, щоб примазатися до європейської цивілізації. Це держава-підробка, і тому перемога України — не лише перемога в російській збройній агресії, а й на історичних фронтах», — наголосила Ганна Гопко.