Він ніколи не бачив себе військовим, але з початком повномасштабного російського вторгнення відразу став на захист Батьківщини. Нині військовослужбовець 105 прикордонного загону імені князя Володимира Великого Владислав з позивним «Ван Гог» займається розвідкою, аналізує дані з поля бою, працює з інформацією від полонених та вже четвертий рік воює на найгарячіших напрямках.

Ворогів дарма називають дурнями

— 2022 року, після початку вторгнення, ти добровільно пішов у ТЦК?

— Так. Ходили з братом раз, другий, третій. Ніяк не брали. То набір призупинено, то офіцерів не треба, то ще якісь обставини. Але майже пів року нам і в моєму Бориспільському районі було чим займатись. Я був у добровольчому формуванні територіальної громади керівником на кілька населених пунктів і займався організацією населення. А вже коли ворога з Київщини вибили до кордону, стало зрозуміло, що просто відсиджуватись — це не моє.

Ми з братом зібрались і вкотре почали шукати, куди піти. Через військкомат не складалося, тому познайомились із прикордонниками і взяли відношення напряму. І вже з Борисполя за розподілом потрапили в Чернігів у бойовий підрозділ.

— Розкажи про свій підрозділ, бойовий шлях.

— У Державній прикордонній службі бойових підрозділів ніколи не було. Підрозділи в ДПСУ лінійні, тобто стаціонарні, відповідальні за якусь ділянку кордону. Уже під час російсько­української війни почали створювати комендатури швидкого реагування для виконання спеціальних завдань. Це за форматом більше схоже на батальйон ЗСУ — підрозділ в підпорядкуванні лінійної бригади, що не стоїть на місці, а має змогу залишати свою ділянку і десь воювати. 

Наш батальйон швидкого реагування в Чернігові організовувався перед новим 2023 роком. На етапі формування нас відправили туди, і відтоді в ньому. Уже чотири виїзди на Донбас. Сумарно майже два роки провів на Донбасі.

— Що змінилося з 2022­го до 2026 року?

— Війна кардинально змінилася, абсолютно. Знаю підрозділи, які 2022 року їздили на позиції легковими машинами: і БК довозили, і провізію. А нині рідко коли бойова броньована машина заїде до лінії розмежування в десятикілометрову зону. Якщо вона туди в’їжджає, то ймовірність її повернення вже, будемо казати, не 100­відсоткова. Якщо раніше лінія розмежування була буквально смуга, то тепер вона завглибшки до 20 кілометрів. Полонених можемо брати на 5—7 кілометрів у тилу, вже за нашими позиціями. Позиції БпЛА, які стоять за 5—10 кілометрів від ЛБЗ, вступали ледь не в рукопашний бій з ворожою піхотою, яка доходить до них.

Вороги радикально змінили тактику, активно вдосконалюються. Дарма їх називають дурнями. Вони використовують дуже багато технічних засобів і дуже розвиваються в цьому. Фантастична кількість дронів… Дрони, антидронове обладнання, радіорозвідка. Вони прекрасно працюють з радіорозвідкою, радіотехнічною розвідкою, чудово усвідомлюють, де і чим ми зайняті. З технологіями і засобами у ворога, на жаль, все гаразд.

Але вони витрачають величезний ресурс. Якщо для нас втрата одного пікапа вже може мати серйозні наслідки, тому що немає чим вивезти БК чи забрати хлопців, то вони відправляють, наприклад, десяток квадроциклів в один кінець без надії, що вони повернуться. Їм просто треба десь швидко проскочити і щоб піхота у бліндажі повскакувала. Вони готові знехтувати десятком одиниць техніки, тільки щоб захопити якийсь один бліндаж.

— Чим саме займаєшся в підрозділі?

— Займаюся розвідкою. У ДПСУ її називають штабна розвідка. Я казав, що наш ворог розвивається. Ми, звичайно, теж на місці не сидимо. Є підрозділи, які дуже активно використовують технічні засоби. І ми, звичайно, теж стараємося вчитися.

Я займаюсь аналізом даних, отримую дані з різних джерел, зокрема і з аеророзвідки. Оскільки рівень батальйонний, то ці дані дуже швидкі, їх негайно потрібно обробити і ухвалити якесь рішення чи виконати якусь дію. Аналітикою про ймовірні дії окупантів ділюся зі своїми підрозділами, щоб встигли підготуватися до тих дій. Дізнався, наприклад, від полоненого про маршрут проходу ворожої піхоти. Безсумнівно, з усіма поділюсь, щоб усі знали, що на один кілометр якоїсь ділянки є дві стежки, якими їм умовно безпечно зараз проходити.

— Тобі часто доводиться бачити полонених?

— Оскільки в нас батальйонний рівень, то їх було небагато. Річ у тім, що з лінії розмежування дуже тяжко їх діставати. До того ж здебільшого вони не цінні — не мають інформації, якою могли б нас зацікавити. Тільки одиниці з них можуть на карті показати хоча б приблизний маршрут: «Я шол, видєл там ров, а там растьот бальшой дуб».

Ми взаємодіяли з кількома підрозділами, які грамотно поводилися. Вони мали розвіддані, що десь проходила ворожа група. Вони не били їх зразу в лоб, а охопили всю діляночку — і вже село в нас у тилу. І у ворога немає там логістичного забезпечення, багато води тощо. Але накопичилось їх там 20 штук. От тоді вже одразу їх узяли. Так, взяли не всіх. Ясна річ, що вони стріляються. Але тоді, може, було сім — десять, а то і більше.

Позивний обирали на сімейній раді

— Хочеш згадати когось із полеглих побратимів?

— Дуже тяжко згадувати загиблих... Коли з ними разом працюєш, служиш, — всі рідні. У нас був побратим з позивним «Аллах Акбар». Добрий, молодий, активний, хороший хлопець із Харкова. Одного вечора він привіз мені полоненого, а наступного загинув, коли йшов по другого полоненого. Він дуже хотів зробити все правильно…

У мене із села в підрозділі було четверо чоловіків, залишилося двоє. Тяжко згадувати їх, дуже тяжко…

— Розкажи про свій позивний. Чому «Ван Гог»?

— Молодша дочка Марійка малювала, нам дуже подобалося мистецтво. Наша сім’я взагалі шанує художників, виставки, театр, літературу. Чудово проводити час із сім’єю на творчих заходах! Одного разу, коли дочка ходила на заняття з малювання, запитала: «Тату, що б ти хотів, щоб я намалювала?». А я, напевно, випадково кажу: «Ван Гога намалюй, ту картину, що з перев’язаним вухом». — «Ні, я такого не зможу намалювати». — «А ти спробуй, — кажу, — постарайся та й зможеш». Отака в нас відбулася розмова, їй запам’яталось, і десь у підсвідомості залишився ван Гог.

Уже під час війни вона мене спитала: «Тату, а який у тебе позивний?». А в мене позивного не було ніякого. Я думав, що це якийсь складний процес, що треба, щоб побратими дали це ім’я, заробити його якось… «Якщо маєш натхнення, — кажу, — підкажи, допоможи». Вона дуже серйозно до цього підійшла. Прислала три варіанти, описані текстом. Один був «Козак», другий — «Ван Гог», а третього, до мого сорому, не згадаю. Гарненько описано, чому саме такий варіант мені личить і буде зручний. Якось увечері на сімейній раді дуже серйозно все перечитали, обговорили і гуртом прийняли рішення, що все­таки «Ван Гог» личитиме мені найбільше. І все затвердили. Старша дочка Катерина одразу десь в інтернеті знайшла, де зробити наліпки, замовила мені комплект. Тож дочки вирішили, допомогли. Тепер я «Ван Гог». Цікаво, що за чотири роки тільки на останній ротації зустрів в «Азові» чоловіка з таким самим позивним. Також «Ван Гог».

— Що плануєш найперше зробити після демобілізації?

— Це як у кіно. Стільки разів прокручував собі в голові це запитання, думаю, як і більшість людей в Україні, і що далі, то бажання змінюються. Після року перебування на Донбасі не хотів нікого бачити, ніде бути, нічого не хотів — тільки обійняти дітей, бути вдома із сім’єю. Тепер вже не знаю, що хочу, не знаю своєї мети… Я просто хочу, щоб закінчилась війна, — і все. Щоб москалі зібрали манатки і пішли в свої ліси годувати своїх комарів і прямо там від тих комарів здохли. Хай собі живуть там, щоб ноги їхньої не було тут, щоб не швендяли…

— Якою бачиш Україну майбутнього?

— Вірю тільки в покоління наших дітей. Усе­таки діти значно розумніші за нас, геть інакші. Вони не такі, як ми, — розумніші, цікавіші, більш розвинені. Вони більше бачили і більше хочуть бачити. Надія все­таки на них. І війна тільки для того, щоб вони могли розвиватися, будувати Україну майбутнього, створити щось справді якісне і цінне. Я на це надіюся.