Фото Володимира ЗАЇКИ

Чому Дніпро рік у рік набуває не притаманного могутній річці зеленого кольору, задихаючись у водоростях? Як їх цвітіння позначається на балансі біоресурсів і що врешті-решт треба зробити, щоб через кількадесят років не побачити на місці широкого русла заросле осокою та очеретом довжелезне болото?

Те, що спостерігаємо нині, ще в другій половині минулого століття передбачали, більше того, навіть застерігали про наслідки варварського ставлення до природи українські гідробіологи й ботаніки, серед яких і досі виокремлюється постать академіка Олександра Топачевського.

Досвід і практичні розробки українських гідробіологів широко застосовували в Росії, Середній Азії, Придунайських країнах, США й Канаді. Рекомендації Інституту гідробіології, що був провідною в СРСР установою з вивчення проблеми цвітіння води, особистий авторитет його керівника, яким і був Олександр Вікторович, виступи стурбованої громадськості змусили вище керівництво країни, уряд тодішньої УРСР відмовитися від планів подальшого зарегулювання великих річок, зокрема Десни, перегородження дамбами Дніпро-Бузького лиману та Керченської протоки (як у воду дивилися), будівництва каналу Дунай — Дніпро.

Тоді активна аргументована позиція вчених урятувала від затоплення й засолення сотні тисяч гектарів родючих земель Чернігівщини, Одещини, Миколаївщини, Херсонщини, зберегла для сучасників унікальні природні комплекси.

На жаль, далеко не всі розробки вдалося втілити в життя, запобігти негативним екологічним змінам і їх наслідкам. Безвідповідальність за майбутнє країни, великі гроші, свавілля на місцях і безкарність стали продовженням колишніх «будов комунізму», коли річкам і озерам було завдано найбільшої шкоди.

Нині про життя й наукову діяльність академіка Топачевського перехожим нагадує відкрита нещодавно скромна меморіальна дошка на фасаді будинку по столичній вулиці Прорізній, 10, де у 1965—1975 роках він жив і працював. З’явилася вона за сприяння Національної академії наук, де й досі працюють учні й послідовники великого вченого.

Нагадувати історію слід хоч би тому, щоб бачити майбутнє. Пам’ятати про розробки попередників, що заклали фундамент сучасної гідробіології, без розвитку якої важко уявити сучасну Україну, — означає виховувати нових учених. І вони, на щастя, є, генерують нові ідеї, не лише фіксуючи негативні зміни, а й сигналізуючи про них владі й суспільству. А ось як скористатися цими сигналами, спрямувати їх на користь країні, хоч як банально це звучить, залежить від кожного з нас.