Хто хоч раз бачив кефаль, погодиться, що ця риба гарна. Вона таких розмірів і такої форми, що її навіть хочеться погладити. Насправді більшість людей думає не про красу, а про смак цієї риби й кількість її у тарілці. Попит породжує пропозицію, тому кефалі в Чорному морі дедалі меншає.
Якби вилов відбувався цивілізованим способом, її кількість залишалася б на прийнятному рівні. Гірше те, що у нас цей вилов варварський. Це красномовно підтверджує ситуація, що склалася з Тузлівськими лиманами, що простяглися уздовж Чорного моря на півдні Одещини. Від моря їх відділяє вузька піщана коса, що має кілька проток або прірв. Переважно ці протоки виникали внаслідок сильних штормів на морі. Коли ж їх засипало піском, рибаки копали штучні. Завдяки цим протокам відбувалася міграція риби: улітку — в лимани, де відбувався нагул, з настанням холодів — у прилеглу незамерзаючу частину Чорного моря. Так тривало з діда-прадіда, але останніми роками щось змінилося в ментальності людей і не на краще. Ідея хижацького лову виявилася елементарною — засипати головну природну протоку, а в єдиній, що залишилася, зробити пастку (міцні дерев’яні грати, так звані гарди). Важливо, що закриття головної протоки відбулося в 2015 році, коли ця територія вже мала господаря в особі Національного природного парку «Тузлівські лимани». Численні спроби нинішнього керівництва парку відновити протоку, знайти винних у зазіханні на їхню територію досі не дали жодних результатів. Порушені кримінальні справи ніхто не розслідує. Понад те, сам парк опинився у стані облоги, зокрема й кооперативу «Граніт-2», який збудував ту пастку, а також Державної екологічної інспекції, яка здатна з’явитися з перевіркою. Що може перевіряти екологічна інспекція в установі, де навіть натяку немає на господарську діяльність, невідомо. Але інспекція таки нагрянула і перше, що вона вирішила з’ясувати, — куди парк діває свої токсичні відходи! Зрозуміло, що свій голос вже не один рік подають місцеві князьки, нормою яких є показ своїх мисливських умінь, а головне добре випити і закусити у компанії впливових людей. Тож національний природний парк і тут став на заваді.
Цікавими є й аргументи тих, хто варварськи ловить кефаль. Мовляв, якщо вони її не зловлять, то вона піде до берегів Криму та Болгарії. А там нашу рибку з’їдять москалі та болгари. У цьому разі не звертається уваги на те, що варварський вилов риби швидко зменшує її кількість, яку вибирають безпосередньо в лиманах. Що буде з виловом за кілька років — мало кого цікавить. Та й зменшення здобичі особливо на прибутки не впливає, адже тоді пропорційно зростає ціна. Прикро й те, що монополізація вилову згаданим кооперативом зачепила не лише інтереси держави, а й пересічних громадян, які також хотіли б збагатити свій раціон. До речі, у чинному законодавстві це передбачено, і в нацпарку це прекрасно розуміють.
Тож проблем у природоохоронній галузі багато, і вони дуже різноманітні. Скажімо, чому в Дунаї та Волзі якість води поліпшується, а в Дніпрі ні? Чому загальною тенденцією стало зменшення популяції цінних видів рослин і тварин? Чому рідшають лісосмуги, а кількість несанкціонованих звалищ зростає? Що робити з глобальним потеплінням та його наслідками?
Усі ці проблеми має хтось розв’язувати і, звісно, координувати цей процес. Але торік восени профільне міністерство довкілля поглинуло потужніше відомство — енергетики та вугільної промисловості. Це ще один парадокс, адже в одних стінах опинилися ті, хто фактично перебуває по різні боки барикади.
Зрештою доводиться констатувати: без розв’язання посталих проблем вони ставатимуть дедалі гострішими. Саме тому в державі має функціонувати окреме профільне міністерство з охорони довкілля. Адже природа в Україні вже не в тому стані, аби можна було сподіватися, що вона самостійно відродиться.
Віктор ВИШНЕВСЬКИЙ,
доктор географічних наук,
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+