Його історія розпочалася 2015­го в добробаті на Луганщині, після 2022­го — важкими боями за визволення Херсонщини. Тепер він навчає майбутніх операторів ССО. Про свій бойовий шлях в інтерв’ю розповів оператор полку Сил спеціальних операцій, який продовжує службу на інструкторській посаді навчально­тренувального центру Сил спеціальних операцій.

Розкажіть про свій позивний. Чому саме «Двадцятий»?

— Усе досить просто. Раніше, ще з часів добровольчого батальйону, в мене був інший позивний. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, я прийшов у 35 бригаду морської піхоти. Там формували роту снайперів і складали списки охочих. Мені кажуть: «Ти вже двадцятий за списком». І питають, мовляв, який буде позивний. А тоді, правду кажучи, ніхто особливо не думав над цим. Та й старі позивні краще не залишати з міркувань безпеки. От я і кажу: «Та нехай буде «Двадцятий». Так і залишилось. Як зазвичай буває, позивні не завжди власник вигадує, а вони якось самі приходять.

Ви долучилися до війська ще 2015 року. Як це було?

— У грудні 2014­го я закінчив університет і на початку 2015­го хотів іти в ЗСУ, але мені сказали: «Ти ще молодий, почекай, підеш на строкову». А я не хотів чекати. Хотів саме воювати, а не служити. Бо тоді всі пам’ятають, якою була наша армія: стріляли по кілька набоїв і більше займалися господарськими справами.

Я почав шукати варіанти і дізнався про добровольчі підрозділи. Так потрапив у Добровольчий український корпус «Правий сектор». Побачивши оголошення про набір мотивованих хлопців, зателефонував і вже за тиждень був на полігоні. Після підготовки поїхав у зону бойових дій — район шахти «Бутівка», між Авдіївкою та Донецьком.

Чому згодом перейшли в регулярну армію?

— 2016 року підписав контракт і пішов у 14 механізовану бригаду. Хотів, до речі, потрапити в морську піхоту, але через травму мене туди не брали. Тож служив у механізованих підрозділах. З 2016­го до 2019 року пройшов кілька ротацій — Щастя, Станиця Луганська, Попасна, Золоте. Потім уже як снайпер воював на Луганщині. Фактично за ці роки об’їздив майже всю цю область.

Як почалася для вас широкомасштабна війна?

Звільнився зі служби 2021 року, бо в батька виявили онкологічне захворювання. Та коли почалося повномасштабне вторгнення, одразу повернувся. Пішов у 35 бригаду морської піхоти, а вже з нею брав участь у визволенні Херсонщини — Давидів Брід, Білогорівка, Брускинське, Іщенка.

Потім був Донбас — Мар’їнка, Вугледар, Авдіївка, Красногорівка. Наприкінці 2023 року нас знову перекинули на херсонський напрямок. Ми думали, що на відновлення, а вийшло форсування Дніпра і бої за лівий берег, зокрема Кринки.

Що найбільше запам’яталося з часів визволення Херсонщини?

— Починалося все з форсування річки Інгулець. Ми заходили через так званий Шервудський ліс. Спочатку визволили кілька населених пунктів, а далі почалося поступове просування вперед. Було дуже важко. Авіація ворога буквально висіла над головою. Літаки, КАБи, артилерія — усе стріляло безперервно.

Пам’ятаю, як бачив за кілька кілометрів завислий ворожий вертоліт, який просто обирає, по кому з нас вдарити. Якщо чесно, тоді навіть думав: кину снайперку, піду в ППО, буду сам ті літаки збивати. І невдовзі був момент, який запам’ятався назавжди, — коли наші збили ворожий літак. Після всього того тиску це було дуже емоційно.

Як змінилася війна за ці роки?

— І тоді було важко, і тепер важко — просто по­різному. 2022 року більше вогневого ураження завдавала артилерія й авіація. Нині — дрони. Тепер найважче — навіть не сам бій, а зайти і вийти з позиції. Дрони з тепловізорами бачать усе, навіть уночі. Тому використовуємо будь­які погодні умови — туман, дощ, сірий час доби.

Дрони більше допомогли чи ускладнили війну?

— І те, й інше. З одного боку, вони компенсують нестачу людей. Це плюс. Однак з іншого, — вони є і в окупантів. І це сильно ускладнює ситуацію.

Ви нині інструктор. Чого навчаєте новобранців?

— Найперше — мінімізувати рух. Якщо не треба рухатись, не рухайся. А якщо вже переміщаєшся, то тільки з укриттям і максимально обережно. Далі: маскування — обов’язково. Гілля, плащі, все, що зменшує помітність.

Також вчу простих, але критично важливих речей. Наприклад, не чіпати підозрілі предмети. Наводжу ситуацію із власного досвіду. Під час обстеження одного з населених пунктів, з якого відступили загарбники, ми з побратимом побачили гарно складену плитоноску. Звісно, річ хороша, але правил особистої безпеки ніхто не скасовував. Отож вирішив спершу перевірити — закинули мотузку з гаком, помалу зміщуючи плитоноску. А там була граната. І далі — як у сповільненій зйомці: скоба відлітає, лунає вибух. Усі залишилися живі. Тому тепер це один з головних уроків для рекрутів. Адже нехтувати безпекою в ситуаціях, де напряму немає загрози, — помилка, яка може стати фатальною.

Чому вирішили перейти до Сил спеціальних операцій?

— Раніше думав, що я не гідний. Уявляв, що там служать якісь надлюди, але з досвідом зрозумів, що варто спробувати. Побратим, з яким служили раніше, вже був у ССО і запропонував пройти добір. Я погодився. Хотілося знову бути поруч із тими, кому довіряєш. На жаль, поки я проходив кваліфікаційний відбір, побратим зазнав важкого поранення і тепер звільняється.

Пам’ятаєте свій перший бій?

— Так. Це було 2015 року на шахті «Бутівка». Після мінометного обстрілу розпочалася атака. Ми відстрілювались. І тоді я вперше побачив важкі поранення в побратимів…

Після бою адреналін зашкалює. Радієш, що живий. А після першого такого досвіду дуже сильно змінюється ставлення до життя. Починаєш цінувати прості речі. Розумієш, що головне — бути живим і здоровим, а все інше — дрібниці.

Чи була на війні якась нестандартна або іронічна ситуація?

— Траплялася одна така історія. Напарник каже, що бачить ворога — голова визирає. Я кажу: почекай, нехай висунеться більше. Той зникає, а потім знову з’являється. У підсумку я сам беру гвинтівку, чекаю момент — і стріляю. Потім перевірили дроном — ціль уражено, довиглядався.

Це теж урок: якщо вже висунувся, то не роби цього потроху. На війні такі речі коштують життя.

Що б ви сказали молоді?

— Не переймайтеся дрібницями. Немає айфона, машини — це не проблема. Головне, щоб були руки, ноги і життя. Якщо ти живий і здоровий, то все зможеш. І ще одне: якщо дуже хочеш — досягнеш. Як кажуть, під лежачий камінь вода не тече.

 
Олександр КІФОРУК,
АрміяInform, онлайн­видання Міноборони