Снайпер «Двадцятий»: «Після бою адреналін зашкалює»

Його історія розпочалася 2015­го в добробаті на Луганщині, після 2022­го — важкими боями за визволення Херсонщини. Тепер він навчає майбутніх операторів ССО. Про свій бойовий шлях в інтерв’ю розповів оператор полку Сил спеціальних операцій, який продовжує службу на інструкторській посаді навчально­тренувального центру Сил спеціальних операцій.

— Розкажіть про свій позивний. Чому саме «Двадцятий»?

— Усе досить просто. Раніше, ще з часів добровольчого батальйону, в мене був інший позивний. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, я прийшов у 35 бригаду морської піхоти. Там формували роту снайперів і складали списки охочих. Мені кажуть: «Ти вже двадцятий за списком». І питають, мовляв, який буде позивний. А тоді, правду кажучи, ніхто особливо не думав над цим. Та й старі позивні краще не залишати з міркувань безпеки. От я і кажу: «Та нехай буде «Двадцятий». Так і залишилось. Як зазвичай буває, позивні не завжди власник вигадує, а вони якось самі приходять.

— Ви долучилися до війська ще 2015 року. Як це було?

— У грудні 2014­го я закінчив університет і на початку 2015­го хотів іти в ЗСУ, але мені сказали: «Ти ще молодий, почекай, підеш на строкову». А я не хотів чекати. Хотів саме воювати, а не служити. Бо тоді всі пам’ятають, якою була наша армія: стріляли по кілька набоїв і більше займалися господарськими справами.

Я почав шукати варіанти і дізнався про добровольчі підрозділи. Так потрапив у Добровольчий український корпус «Правий сектор». Побачивши оголошення про набір мотивованих хлопців, зателефонував і вже за тиждень був на полігоні. Після підготовки поїхав у зону бойових дій — район шахти «Бутівка», між Авдіївкою та Донецьком.

— Чому згодом перейшли в регулярну армію?

— 2016 року підписав контракт і пішов у 14 механізовану бригаду. Хотів, до речі, потрапити в морську піхоту, але через травму мене туди не брали. Тож служив у механізованих підрозділах. З 2016­го до 2019 року пройшов кілька ротацій — Щастя, Станиця Луганська, Попасна, Золоте. Потім уже як снайпер воював на Луганщині. Фактично за ці роки об’їздив майже всю цю область.

— Як почалася для вас широкомасштабна війна?

Звільнився зі служби 2021 року, бо в батька виявили онкологічне захворювання. Та коли почалося повномасштабне вторгнення, одразу повернувся. Пішов у 35 бригаду морської піхоти, а вже з нею брав участь у визволенні Херсонщини — Давидів Брід, Білогорівка, Брускинське, Іщенка.

Потім був Донбас — Мар’їнка, Вугледар, Авдіївка, Красногорівка. Наприкінці 2023 року нас знову перекинули на херсонський напрямок. Ми думали, що на відновлення, а вийшло форсування Дніпра і бої за лівий берег, зокрема Кринки.

— Що найбільше запам’яталося з часів визволення Херсонщини?

— Починалося все з форсування річки Інгулець. Ми заходили через так званий Шервудський ліс. Спочатку визволили кілька населених пунктів, а далі почалося поступове просування вперед. Було дуже важко. Авіація ворога буквально висіла над головою. Літаки, КАБи, артилерія — усе стріляло безперервно.

Пам’ятаю, як бачив за кілька кілометрів завислий ворожий вертоліт, який просто обирає, по кому з нас вдарити. Якщо чесно, тоді навіть думав: кину снайперку, піду в ППО, буду сам ті літаки збивати. І невдовзі був момент, який запам’ятався назавжди, — коли наші збили ворожий літак. Після всього того тиску це було дуже емоційно.

— Як змінилася війна за ці роки?

— І тоді було важко, і тепер важко — просто по­різному. 2022 року більше вогневого ураження завдавала артилерія й авіація. Нині — дрони. Тепер найважче — навіть не сам бій, а зайти і вийти з позиції. Дрони з тепловізорами бачать усе, навіть уночі. Тому використовуємо будь­які погодні умови — туман, дощ, сірий час доби.

— Дрони більше допомогли чи ускладнили війну?

— І те, й інше. З одного боку, вони компенсують нестачу людей. Це плюс. Однак з іншого, — вони є і в окупантів. І це сильно ускладнює ситуацію.

— Ви нині інструктор. Чого навчаєте новобранців?

— Найперше — мінімізувати рух. Якщо не треба рухатись, не рухайся. А якщо вже переміщаєшся, то тільки з укриттям і максимально обережно. Далі: маскування — обов’язково. Гілля, плащі, все, що зменшує помітність.

Також вчу простих, але критично важливих речей. Наприклад, не чіпати підозрілі предмети. Наводжу ситуацію із власного досвіду. Під час обстеження одного з населених пунктів, з якого відступили загарбники, ми з побратимом побачили гарно складену плитоноску. Звісно, річ хороша, але правил особистої безпеки ніхто не скасовував. Отож вирішив спершу перевірити — закинули мотузку з гаком, помалу зміщуючи плитоноску. А там була граната. І далі — як у сповільненій зйомці: скоба відлітає, лунає вибух. Усі залишилися живі. Тому тепер це один з головних уроків для рекрутів. Адже нехтувати безпекою в ситуаціях, де напряму немає загрози, — помилка, яка може стати фатальною.

— Чому вирішили перейти до Сил спеціальних операцій?

— Раніше думав, що я не гідний. Уявляв, що там служать якісь надлюди, але з досвідом зрозумів, що варто спробувати. Побратим, з яким служили раніше, вже був у ССО і запропонував пройти добір. Я погодився. Хотілося знову бути поруч із тими, кому довіряєш. На жаль, поки я проходив кваліфікаційний відбір, побратим зазнав важкого поранення і тепер звільняється.

— Пам’ятаєте свій перший бій?

— Так. Це було 2015 року на шахті «Бутівка». Після мінометного обстрілу розпочалася атака. Ми відстрілювались. І тоді я вперше побачив важкі поранення в побратимів…

Після бою адреналін зашкалює. Радієш, що живий. А після першого такого досвіду дуже сильно змінюється ставлення до життя. Починаєш цінувати прості речі. Розумієш, що головне — бути живим і здоровим, а все інше — дрібниці.

— Чи була на війні якась нестандартна або іронічна ситуація?

— Траплялася одна така історія. Напарник каже, що бачить ворога — голова визирає. Я кажу: почекай, нехай висунеться більше. Той зникає, а потім знову з’являється. У підсумку я сам беру гвинтівку, чекаю момент — і стріляю. Потім перевірили дроном — ціль уражено, довиглядався.

Це теж урок: якщо вже висунувся, то не роби цього потроху. На війні такі речі коштують життя.

— Що б ви сказали молоді?

— Не переймайтеся дрібницями. Немає айфона, машини — це не проблема. Головне, щоб були руки, ноги і життя. Якщо ти живий і здоровий, то все зможеш. І ще одне: якщо дуже хочеш — досягнеш. Як кажуть, під лежачий камінь вода не тече.