Днями знову звучав його воістину золотий баритон (шкода, вже не наживо), та так, що його, здавалося, чуло і Рівне, й уся Україна, і…
— За великим рахунком, мали б чути далеко за її межами, бо то був голос світового рівня, який за своїм діапазоном не вміщався в жодні рамки, завжди виходив за них, — пригадує багаторічний директор Рівненської обласної філармонії професор Святослав Мельничук. — Ім’я нашого скромного Миколи Бешти було на вустах перших співаків. Хотілося б, щоб на нашій поліській землі вродився ще хоча б один співак такого рівня.
Його дружину Тамару Бешту теж знають чи не всі рівняни. Скільки подружніх пар стали на рушничок щастя з її легкої руки, вже й не порахувати! Чотири десятиліття ця жінка працювала обрядовим старостою в Рівненському РАЦСі. Пригадуєте: «В добру годину та в сонячну днину ви подали одне одному руки…» — ці слова казала вона й мені, коли народжувалася наша студентська сім’я. Рука в неї справді легка, а щирість побажань іде з глибини душі: ми з чоловіком разом 28 років.
Отже, спочатку в нашому житті з’явилася Вона. А через якийсь десяток років — і Він: хто б міг подумати, що ми поселимося в під’їзді будинку поряд із самими Бештами? Втім, ця на диво проста й щира сім’я вмить стала нам неначе рідною, дарма що вік між нами — майже на три десятиліття. «Як справи? Чому в гості не заходите?» — щоразу питав Кіндратович при зустрічі. Тож увечері піднімалися зі свого першого поверху до них на восьмий. Говорили про події в державі, в місті, про дітей… А тоді Кіндратович сідав за фортепіано і вмить перевтілювався в Карася із «Запорожця за Дунаєм», а Володимирівна на Одарку — і лунала пісня. Хоча чому пісня? То було справжнє театралізоване дійство, яке додавало і настрою, й бажання жити та творити: його золотий баритон і її ніжне сопрано вершили диво…
Саме його Карась золотими літерами вписаний в історію рівненського мистецтва: так колоритно, щиро і, головне, правдиво його, кажуть колеги з обласної філармонії, не виконував ніхто.
— Публіка шаленіла, — пригадує концертмейстер Галина Козачук. — Я й сама, було, сміюся так, що вже не бачу клавіатури… До речі, він сам поставив «Запорожця за Дунаєм», який, вважайте, піввіку не сходив зі сцени. А загалом був різножанровим виконавцем. Коли виконував «Баладу про солдата», зала не стримувала сліз.
Це й називається талантом. Втім, за свою непересічність Микола Бешта не мав ані почесних титулів, ні звань: не міг він прогинатися під начальство, просити, догоджати…
— Символічно, що цей рік ювілейний не лише для Тараса Шевченка, а й для його щирого шанувальника Миколи Бешти, — каже журналіст радіо «Свобода» Валентина Романюк. — Він поставив за Шевченком оперу «Катерина», поклав на музику його «Розриту могилу» — а це непроста справа! Це той голос, який варто слухати і нам, і тим, хто прийде після нас. У фонотеці обласного радіо мені вдалося віднайти його. Тож слухаймо разом Миколу Бешту…
…Лунає сильний і водночас чистий, немов дитяча сльоза, голос. Його слухають колеги, друзі, діти (а їх у нього четверо) й онуки Миколи Кіндратовича. І, звісно ж, його вірна лебідка Тамара.
Ми в Google+