Шквал дисертацій (особливо із суспільних наук) за браком адекватного поступу вітчизняної науки мав би давно насторожити наукову спільноту. На жаль, про реальні причини говорять здебільшого у приватних розмовах, побоюючись за авторитет того чи того закладу або погіршення особистого становища.

То що ж відбувається насправді? Популярною стала теза: «Спочатку захисти дисертацію, а потім займайся наукою». Щоправда, після захисту дисертації більшість докторів наук акцентує на кар’єрі, підготовці науковців, викладацькій роботі тощо. Тож маємо величезну кількість (принаймні із правових наук) захищених дисертацій без систематизації їх результатів, що дає змогу несумлінним здобувачам не помічати досягнень попередників і відповідно показувати «новизну» результатів своїх досліджень у межах певного періоду, регіону, країни або за принципом, відомим лише дисертантові. «Непомічання» досягнень попередників полегшує проблему новизни, без якої, як відомо, дисертацію не можна захищати. Такий стан справ став можливим через брак узагальнень на рівні країни результатів дисертаційних досліджень.

До цього можна додати, так би мовити, приватність під час призначення офіційних опонентів, для чого використовують особисті зв’язки наукового керівника/консультанта і дисертанта. Це мінімізує загрозу негативного висновку щодо дисертації, навіть якщо вона доволі проблемна.

Часом складається враження, що захист дисертацій вирвався за межі науки й існує незалежно від неї. Список провідних науковців із тематики дисертації, яким надсилають автореферат, складає сам дисертант із науковим керівником/консультантом за власними критеріями, турбуючись не про інтереси науки, а лише про зручність захисту.

Захистити дисертацію без значних фінансових витрат проблематично: доводиться платити за публікації у більшості фахових видань та публікацію монографії й автореферату. До цього слід додати витрати на організацію захисту.

Результати наукових досліджень оприлюднюють у так званих фахових виданнях, перелік яких рік у рік збільшується, а змога бути обізнаним з їх змістом ускладнюється, адже не всі ці видання мають електронну версію.

Із власного досвіду знаю, що участь у редколегіях часописів, у яких слід публікувати результати дисертаційних досліджень, нерідко суто формальна (була в кількох, але жодного разу не запрошували на засідання редколегії й не отримувала статті на рецензію).

Є проблема і щодо інформування проведення науково-практичних конференцій і «круглих столів», а також їхньої якості. Щоб така робота була ефективною, доцільно до початку надати змогу потенційним учасникам ознайомитися з тезами виступів колег, аби обговорення було активним. Проте нерідко такі заходи формальні.

Результати досліджень у наукових установах і вищих навчальних закладах (якщо вони не становлять державної чи комерційної таємниці) слід оприлюднювати (через інтернет значно дешевше, ніж публікувати незначним накладом), а не класти «під сукно». Тоді можна буде визначити не лише керівництву, а й широкому науковому загалу якість проведеного дослідження та цінність для науки отриманих результатів.

Звичайно, це не всі проблеми, пов’язані із захистом дисертацій. З огляду на порушені маю сміливість запропонувати суб’єктивний погляд на деякі шляхи їх розв’язання, зокрема про доцільність:

♦узагальнення результатів дисертаційних досліджень в Україні за відповідними напрямами, оскільки один об’єкт можуть досліджувати представники різних галузей наук із подібними результатами;

♦розроблення ефективної комп’ютерної програми «Антиплагіат» та обов’язкового її застосування в оцінці результатів дисертаційних досліджень, зокрема офіційних опонентів;

♦періодичної (щомісячної чи щоквартальної) систематизації наукових публікацій у провідних бібліотеках та забезпечення вільного доступу до таких матеріалів;

♦запровадження не лише обов’язкової електронної версії для всіх фахових видань, а й вільного доступу до розміщених в них статей;

♦встановлення чіткіших, ніж нині, вимог до кандидатських та докторських дисертацій (на практиці вони нерідко відрізняються лише за обсягом);

♦ забезпечення формування реєстру наукових установ, вищих навчальних закладів, науковців із зазначенням тематики досліджень, що вони проводять та/або проводили, для залучення не лише до обговорень та експертизи результатів дисертаційних досліджень, а й до розроблення важливих урядових, громадських та інших проектів (законопроектів зокрема), до подальших наукових досліджень, до роботи в науково-консультаційних радах вищих судових органів, міністерств/відомств тощо.

Оксана ВІННИК,
член-кореспондент Національної академії
правових наук України,
для «Урядового кур’єра»