2016-й для фермерських та індивідуальних селянських господарств Рівненщини став рекордним у зростанні виробництва валової продукції. Так, виробництво зерна збільшили на 177 тисяч тонн, цукрових буряків — на 46 тисяч тонн, овочів — на 2, молока — на 10, м’яса — на тисячу тонн. При цьому фермери та особисті селянські господарства області виробляють 99% картоплі, 96%  овочів, 70% продукції тваринництва.

Принаймні, така статистика прозвучала з вуст аграрних чиновників на традиційному вже обласному зльоті фермерських родин. От тільки самі аграрії від того, на превеликий жаль, усе біднішають. Нонсенс? Так.

—  Подумайте  самі: державної підтримки в цьогорічному бюджеті — жодної, — розводить руками голова фермерської родини, батько 14 дітей із Гощанського району Олег Поліщук. — І пальне, й насіння, й засоби захисту злетіли в ціні до небес, а вартість  нашої продукції, зокрема овочів, —  незмінна. Для городян воно, може, й добре, а для нас, селян? Були ж уже роки, що картоплю вигідніше було із землі не  викопувати, ніж витрачатися на збір урожаю. Що то за аграрна економіка така?

Шкода, але це запитання сьогодні звучить як риторичне: схоже, відповіді на нього немає ні в кого в державі. Скасувавши пільгове оподаткування, парламентарі активно культивують розмови про ринок землі: це питання давно стало політичним.

— Фермери    проти створення  ринку землі не лише в 2017-му, а й щонайменше в найближчі 5 років, — каже голова Асоціації фермерів та приватних землевласників Рівненщини Дмитро Українець. — По-перше, нормативна грошова оцінка сільськогосподарських земель не відповідає нинішнім ринковим цінам: вона в рази нижча, ніж, приміром, у сусідній Польщі. По-друге, купити її повинні ті, хто працює на землі, тобто насамперед фермери, але в них зовсім немає коштів! Де той державний земельний банк, про який говоримо вже з 15 років і через який держава могла б викуповувати в селян паї, а фермерам давати кредити на 15—20 років? Без цього нашу родючу землю скуплять у кращому  разі  великі корпорації з іноземним капіталом, а не ті, хто на ній народився, живе й тяжко працює.

Чим тут, як мовиться, крити? До того ж український фермер законодавчо не захищений і в інших принципових питаннях.

— От у Радивилівському районі працює наш фермер Василь Ткачук, і поруч орендує паї в людей іноземець. Перший ледь виживає, другому допомагає його ж держава   дотацією на кожен гектар угідь,   компенсацією 60 відсотків вартості придбаної техніки, а ще — гарантує реалізацію продукції. Ви ж не думайте, що іноземці на наших кращих землях з’явилися   заради цікавості. От і виходить, що німець постійно платить селянам за паї більше за їхнього односельця. Зрозуміло, що частина людей, яким сьогодні вкрай потрібні гроші, забирають свої  паї  у Василя й передають йому. От тільки завтра заїжджий господар виснажить землю й поїде додому, а Василь берегтиме її для дітей та онуків. Бо фермерство — традиційна для нашого краю форма господарювання на землі, — розставляє акценти Дмитро Українець.

До того ж, в один голос заявляють фермери, мінімальну зарплату в 3200 гривень  їм за нинішнього, з дозволу сказати, «паритету» цін не витягнути. От тільки навіть перші керівники області не мають що сказати у відповідь. Єдине, що пропонують, — обласну програму підтримки фермерських господарств, на виконання якої в бюджеті-2017 закладено мільйон гривень.

Це кошти на мікрокредитування фермерів під два відсотки річних для придбання пального, добрив, засобів захисту, запчастин. Але ж, погодьтеся, то справжнісінька крапля в морі: від початку дії програми (2011—2016 роки) кредити отримали 95 фермерських господарств на загальну суму 4,4 мільйона.