Перед початком навчання медичний профілактичний огляд школярів має бути обов’язковою процедурою. Проте одні батьки вважають його формальністю і  намагаються купити (за їхнім свідченням, це вдається) довідку. Інші до подібної вимоги ставляться відповідально, тож поспішають у поліклініки.
Чому ж довідка потрібна реальна, як і де пройти огляд? Зрештою, що нового в підході до справи цього року? Про  це на зустрічі з журналістами розповіла начальник управління материнства, дитинства та санаторного забезпечення Міністерства охорони здоров’я Альона Терещенко. 

Коли сьогодні дехто стверджує, що Україна одержала незалежність завдяки так званому ГКЧП, то це не зовсім так. Оскільки більш  ніж за рік до цього Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Просто дії заколотників у Москві та їхні прагнення повернути колесо історії у зворотний бік — до тоталітарної моделі управління лише прискорили відцентрові процеси та призвели до розпаду «в’язниці народів».  

Пересилання радіоелектронних засобів та випромінювальних пристроїв на митну територію України здійснюється на дозвільній основі. Відповідні дозволи надаються Українським державним центром радіо- частот. (Підстава: ст. 29 Закону України від 01.06.2000 № 1770-ІІI «Про радіочастотний ресурс України»).   

Напередодні Дня Незалежності України про головні пріоритети та напрями роботи органів прокуратури своїми думками ділиться прокурор Дніпропетровської області Наталія МАРЧУК. 

Я мав щастя впродовж двох десятиліть пліч-о-пліч працювати з Віктором Михайловичем, бачити його в хвилини тріумфу і невдач, в години наполегливої праці та відпочинку, у спілкуванні з прихильниками та недругами, за столом дружньої вечірки та в колі улюбленої родини. Тож можу засвідчити, що Віктор Глушков — видатна особистість, яка за своє подвижництво та звитяжну працю заслуговує глибокої пошани всіх поколінь українців. 

І жодна з них не заведе у глухий кут. А ось угору — будь ласка! На оглядовий майданчик в’їзної вежі підійматися дуже круто — і в прямому, і в переносному значенні. З висоти 29 метрів уся панорама — як на долоні: рів, Литовський замок, величезний пам’ятний хрест героїчно загиблим та невинно убієнним батуринцям, Сейм, стара груша, яка пам’ятає Тараса Шевченка.

Територією Батуринського національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» можна ходити день, два, тиждень і більше, але все одно здаватиметься, що цього замало. 

Здавна українське село допомагає іншим і вперто бореться за своє виживання. Усі проблеми, які за десятиліття накопичилися в ньому, напевне, можна звести до одного: виростити дітей і відправити їх у місто шукати кращої долі. Але ж так розмивається основа: немає жителів — не стає села. Щороку з мапи України зникає їх  кілька  — гарних, самобутніх, де кожна хата була наповнена життям і традиціями нашого народу. Негативна тенденція проявилася і у Липчанах, що в Могилів-Подільському районі на Вінниччині. Та місцева громада не стала чекати, що хтось за них розв’яже проблему, а згуртувалася — і кинула виклик часові. А саме: навесні цього року через центральні ЗМІ запросила до себе на постійне проживання молоді родини з дітьми. Життєво мудра ідея виявилася вдалою.  

Про несподівану річ, яка впадає в очі одразу, тільки-но переступаєш у столичному Будинку художника поріг 3-го поверху, де по 31 серпня експонуються 230 художніх творів молодих митців країни віком до 35 років, міські діти запитають: «А що це таке?» В українських селах, упевнена, ще не одна зі стареньких жінок використовує пральну дошку за призначенням, ставлячи її нахилом у ночвах чи тазику з мильною водою. Та що змогло перевтілити цей нині вже архаїчний предмет жіночого побуту попередніх поколінь у мистецький витвір? Три керамічні фігурки селянок: одна вже скотилася з його ребристої поверхні, друга ще летить по ній униз, а третя дивиться згори на те, що чекає і її. І лаконічний підпис: «Хвиля 32». Я не рахувала, скільки тих металевих «хвиль» на пральній дошці, може, й 32. Не знаю, які метафори й символи мав чи мала на думці К. І. Рідзель з Києва (прикро, що у підписах до робіт уніфікували авторів ініціалами, не зазначивши їхніх імен). Але мені цим числом ніби стріляє в скроню з нашої багатостраждальної історії 1932 рік, коли хвиля більшовицьких репресій змивала з української землі мутною водою жахливих змін, перемішаною з кров’ю, справжніх господарів-годувальників як ворогів народу, вичавлюючи з них, немов бруд з одягу при його терті об пральну дошку, найкращі людські якості і саме життя. 

Колекція культурно-археологічного центру «Пересопниця», що кілька років тому постав на малій батьківщині української Першокниги, поповнилася унікальними експонатами. Раритетне Євангеліє, видрукуване в 1764 році, сюди передав голова Рівненської облдержадміністрації Василь Берташ. Рідкісну книгу він придбав у київських антикварів. Вона має унікальну обкладинку, що існує в єдиному примірнику: виконана у стилі бароко, з п’ятьма медальйонами з авторським розписом. Однак у книзі немає титульного аркуша: вочевидь, його вирвали, щоб зберегти видання старого зразка, адже в радянський період їх нищили.  

«Моя поразка зветься Берестечком…» — прорік пошматований у прямому й переносному значеннях слова і вкрай пригнічений Богдан Хмельницький в історичному віршованому романі Ліни Костенко «Берестечко». Таким його, здається, ще ніхто й ніколи не бачив.