Корецький район на Рівненщині став депресивним, здається, волею долі. Не вина його жителів, що не розмістили тут ще з радянських часів жодних виробництв, окрім невеликого хлібозаводу. І до числа чорнобильських не потрапив. Хоча шість таких районів області ось уже чверть століття розвиваються за принципом «Немає злого, щоб на добре не вийшло». Їхнім головним інвестором, звісно, виступає держава, зводячи об’єкти за «чорнобильські» кошти.  

Мабуть, немає такої  дорослої людини, яка б не переглянула в дитинстві мультфільми Черкаського «Острів Скарбів» чи «Пригоди капітана Врунгеля». Перед зустріччю з Давидом Яновичем пригадую найкоротший анекдот від нього: «Бац… і 80 років!» І девіз: «Жити — це не вчора і не завтра, а зараз, цієї миті».
Перед розмовою з ним я поділився намірами редакції підкріпити інтерв’ю ексклюзивними фото його 81-річної історії, але не врахував, яке лихоліття випало на часи змужніння знаного мультиплікатора та епікурейця.   

Від гіпертонії страждає кожен четвертий українець, адже кількість хворих у країні становить майже дванадцять мільйонів. Лише в Черкаській області їх близько триста тисяч. Щомісяця кожен із них витрачає на медикаменти понад сотню гривень. З 1 червня і до кінця року в Україні здійснюється пілотний проект з державного регулювання цін на ліки для людей з гіпертонічною хворобою. Він передбачає встановлення граничного рівня оптово-відпускних цін, відпрацювання протоколів лікування, роз’яснювальну роботу з лікарями, які виписують рецепти, а також відпрацювання механізму часткового відшкодування вартості лікарських засобів. 

Прошу надати мені роз’яснення у зв’язку із прийняттям Закону «Про державну службу». Певно, ця інформація буде цікава багатьом читачам.
Як я знаю, відповідно до ст. 49 Закону «Про державну службу», що був прийнятий 17.11.2011 року та набирає чинності з 01.01.2013 року, на одержання пенсії за віком державного службовця мають право чоловіки, які досягли 62 років, та жінки, які досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», за наявності страхового стажу, необхідного для призначення пенсії за віком у мінімальному розмірі, передбаченого абзацом першим частини першої статті 28 Закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». 

Створений 1901 р. талантом архітектора Володимира Ніколаєва, маєток на вулиці Шовковичній став архітектурною окрасою Києва й отримав ніжну назву Шоколадний будинок за характерний колір, який справді нагадує шоколад.
Господар будинку Семен Могильовцев бачив його як місце для зустрічей та спілкування друзів, однодумців. Утім, історія Шоколадного будинку, як і багатьох інших архітектурних цінностей України, може здатися досить неочікуваною. 

Цей унікальний мистецький форум, який започаткувала народна артистка України Лариса Кадирова, і цього року, попри фінансові труднощі, зібрав яскравих драматичних актрис, що працюють у жанрі монотеатру.  
 У програмі фестивалю були не лише вистави, а й науково-мистецька  конференція «Магія культур: гортаючи сторінки світового мистецтва», презентація виданої в Польщі книжки театрального критика Алли Підлужної «Щаслива самотність актриси» (про творчий шлях Лариси Кадирової).

Останнім часом на українських телеканалах кількість передач про життя багатих та знаменитих росте не по днях, а по годинах. «Урядовий кур’єр» уже писав про реаліті-шоу «Багаті теж плачуть». Проте на момент виходу статті ми могли лише передбачати, як воно, коли в тебе є все. Минув деякий час і, подивившись кілька передач, розумієш, що загалом життя в них… скажімо так, — на любителя. Одним подобається мало не щодня витрачати купу грошей на не дуже потрібні речі, тусуватись у ресторанах та клубах, інші вважають це марно витраченим часом. Щодо сліз, то куди ж без них — проблеми є в усіх і від них не врятують навіть мільйони. 

Оскар Уайльд зазначив, що людина сама повинна бути витвором мистецтва або вдягатися у твір мистецтва. Його співвітчизниця Вів’єн Вествуд вважає: «Що більше у вас штучного, вигаданого, то більше у вас людського і чудового. Адже цивілізація — щось ненатуральне і роблене. Мистецтво — це створення того, що не існує, своїми руками. Намалювати картину чи вдягти високі підбори — не важливо. Мода з декоративно-прикладних мистецтв є найбільш жива площина. Можливо, тому, що вона найбільша потреба людей. Я називаю свою роботу маніпуляцією тканинами для надання виразу людському тілу».  

На початку жовтня осінні вечори в нашому обласному центрі стають світлішими ще й завдяки «Зіркам світового балету» — фестивалю, який у Національному академічному театрі опери та балету ім. А. Солов’яненка відбувається вже дев’ятнадцять років поспіль. Він став однією з мистецьких традицій шахтарського Донецька. Завдяки його організатору, відомому танцівнику, народному артистові України, художньому керівникові театру Вадимові Писарєву сюди приїжджають рік у рік  найкращі майстри сцени з усіх кінців світу.     

Мені 69 років, напівсирота. У 1962 році був призваний до лав Радянської Армії, служив на Семипалатинському полігоні, де велося випробування ядерної зброї. Тоді я підписав документи, що 25 років не маю права розголошувати військову  таємницю. Але ж я отримав чималу дозу опромінення. А нині та таємниця за давністю років уже й не таємниця. Але пільги від держави отримують лише  чорнобильці та афганці. Нічого не маю проти — вони їх заслужили. Проте  дуже сумно, що держава зовсім забула про нас, тих, хто молодим самовіддано служив Батьківщині, щодня ризикуючи здоров’ям і життям.