Останніми роками українці ставляться до вакцинації з пересторогою. І хоча для цього були об’єктивні причини, проте здебільшого недовіру населення до імунопрофілактики спричиняють коментарі псевдофахівців і недостовірна інформація, яка спричинена породженням недобросовісної конкуренції, а іноді такого собі конспірологічного свавілля в ЗМІ та Інтернеті. Як наслідок, заручниками такого інформаційного сміття стають довірливі громадяни, які, вчасно не зробивши щеплення собі та своїм дітям, наражаються на небезпеку. Саме питання підвищення довіри до системи імунопрофілактики стало центральним під час зустрічі глави уряду Миколи Азарова з експертами та представниками громадських організацій у сфері охорони здоров’я.    

Про моральність держави судять за ставленням громади і влади до інвалідів, людей похилого віку. Відомо давно, сказано символічно. Я переконалась у цьому на власному досвіді. Коли моя мама народила наймолодшого брата, в сім’ ї була трагедія. Нашому Левкові діагностували синдром Дауна. В пологовому, а це було 38 років тому, запропонували залишити немовля в лікарні: «З такою дитиною ви не впораєтесь…»

У молодої матері Оксани Булавин у 1994-му народився первісток, теж даунятко. Порада медиків була така ж сама. Прогнози на життя цих дітей були діаметрально протилежні.  Ліки, які мала придбати за порадою медиків Оксана, могли  б стимулювати до року розвиток її донечки, та дістати їх не вдалося. Імпортні, дорогі… 

Двадцятишестирічний Мухаммед Буазізі, людина з університетським дипломом,  не міг знайти кваліфіковану роботу, перебиваючись випадковими підробітками на базарі. Коли вигнали і звідти, заявивши, що в нього немає відповідного дозволу, який можна було купити лише за хабар, невдаха облив себе бензином і підпалив. Так понад два роки тому розпочалась Жасминова революція в Тунісі, яка призвела до зміни влади і стала поштовхом до низки наступних: у Єгипті, Ємені, Лівії…

Утім,  історія свідчить, що дивіденди від  революційних змін не завжди бувають пропорційними затраченим зусиллям, а виграють  не завжди ті, хто  найбільше на це сподівається.  

З початку 2013 року співробітники Державної податкової служби в м. Києві встигли припинити діяльність уже двох потужних конвертаційних центрів, зіпсувати настрій ласим до легких грошей шахраям і тим, хто продає свої елітні автівки за смішними цінами.     

Якщо у співвітчизників старшого і середнього віку запитати, чи знають вони Шостку і завдяки чому, більшість з них дадуть ствердну відповідь. А як незаперечний доказ повідають про звичайну кіноплівку, на яку в 1960–1980-х роках знімали більшість стрічок вітчизняного кінематографа. Та й сьогодні під час ретропоказів уважний глядач помітить титри шосткинського об’єднання «Свема».

Але все тече і все міняється. І, як звичайно, не в той бік, куди хочеться, а куди випадає. З часом прийшли нові технології і потреба в кіноплівці поступово відпала. А разом з цим залишилися незатребуваними не тільки добротні будівлі ВАТ «Свема», значні виробничі площі, а й тисячі працівників зі світлими головами та золотими руками.

Та все-таки час поступово розставляє все на свої місця. Знайшлися ділові і прагматичні керівники області та міста, представники бізнесових та підприємницьких структур, які разом дійшли оптимістичного висновку: на базі колишньої «Свеми» можна і потрібно організувати якісно нове сучасне виробництво, що відповідатиме світовим стандартам. 

Недільний вечір. Надворі хурделить. Морозно. На вулиці — поодинокі перехожі, які поспішають чимдуж у теплі домівки, та ще кілька тупцюють на трамвайній зупинці навпроти ратуші. А біля під’їзду одного з будинків вервечкою витягнулася чимала черга, що губиться аж у його глибині. Дарма, що холод, усі терпляче чекають.

— Це у «Криївку», — якось по-змовницьки повідомила жінка, зауваживши мій подивований погляд. — Жодної вивіски на будинку чи при вході. Та знайти замасковану «Криївку» нескладно — кожен тутешній підкаже.   

— Надокучають? — цікавлюся у співрозмовниці.

— Звикли, — каже пані Анастасія. — З часу роботи ресторану жодних ексцесів не пригадую. Хоч ресторан є ресторан і зазвичай навколо вирують пристрасті, підігріті алкогольним градусом. Тут такого не побачиш: розгулятись не дозволять охоронці. Відвідувачі спокійні, не гамірні, зайвого шуму не створюють. Від такого сусідства не потерпаємо, бо ні п’яними дебошами, ні децибелами гучної музики ресторан не надокучає. З подібним радше на вулиці зустрінешся, аніж у під’їзді будинку.

Відколи почались «атаки» на «Криївку», відвідувачів побільшало. Аншлаг, як мовиться, і в «Копальні кави». Ніде яблуку впасти у «Майстерні шоколаду». 

22 червня 1941-го Лідія Єгорівна, як і тисячі її однолітків, запам’ятала на все життя. Вчорашні школярі подорослішали за одну добу. Вже 23 червня 17-річна Ліда Рудська увійшла до штабу села Шевченкове з мобілізації.

— Ми з головою сільради об’їжджали на тачанці поля, — згадує Лідія Єгорівна. —  Радгосп великий, шість відділень, 47 тисяч гектарів, і земля добра, орна. Колосся пшениці налите, важке, роса на ньому під сонцем переливається, здається, ніби поле плаче. Важке було відчуття, гнітюче. Зібрати урожай неможливо, а залишати німцям не дозволено. Тому й поля спалювали, і худобу виводили якнайдалі. Усі намагалися діяти згідно із закликами: «Нічого не залишати ворогу!», «Хай земля палає під ногами!» 

Саме завдяки Спільній операційній програмі «Румунія—Україна—Республіка Молдова 2007—2013», що діє за фінансової підтримки Євросоюзу у рамках проголошеної ним політики добросусідства і партнерства, Чернівецькій області вже вдалося реалізувати низку важливих інфраструктурних проектів. Вони стосувалися питань транзиту, техногенно-екологічної безпеки, енергетики, охорони здоров’я, туризму. 

Цей формат в Арсеналі  започаткований в 2009 році для поціновувачів живопису, графіки, скульптури, фотографії. Родзинкою нинішнього стали експонати останньої (1988 рік) за радянських часів масштабної закупки для музеїв з виставки-конкурсу «Людина. Події. Світ». Тоді державна цензура  вже послабла. Митці з чесною позицією почали оприлюднювати свої візії. Художники вже не боялися, що за свободу творчості їх закриють у буцегарні чи психушці. Цензура переміщалася у внутрішній простір. 

Падати дуже боляче… навіть не так: боляче і прикро. Я досі в усіх найдрібніших подробицях пам’ятаю, як минулого тижня гепнулась, встигнувши тільки помітити, що ноги опинилися над головою. На жаль, поряд нікого не було, хто міг би допомогти піднятися. Я сама поволі-поволі, спочатку перевернувшись на бік, потім на коліна, піднялася і накульгуючи подалась до найближчої опори — дерева. Там постояла трохи та й пішла, схлипуючи, на зупинку, щоб доїхати додому.