Поспішаючи на інтерв’ю із заслуженим артистом України Віктором Семирозуменком, який 17 років служить в Національному академічному театрі російської драми імені Лесі Українки, побачив, що тротуар біля кав’ярні заблоковано. Іранські кіношники знімали бойовик за участю дуже відомого в них актора. Біля спецавто з паризьким (!) номером стовбичили українські статисти, одягнені французькими поліцейськими. Невже наша столиця перетворюється на кіномекку, де киянам відведена роль статистів?
Він універсальний і пластичний актор. Йому під силу і віковий, і статусний ценз персонажів. Віктор знімався в кіно і серіалах, зокрема «Повернення Мухтара». Особливо пам’ятна робота у кінорежисера Мотиля, який не вказував: «піди туди, там розвернись, подивись праворуч», а вибудовував взаємостосунки в кадрі. Закінчити фільм «Багряний колір снігопаду», над яким режисер працював у Києві, перешкодила його смерть.
Віктор Семирозуменко також знімався в рекламі у бразильських і російських фахівців, навіть у вимогливого голлівудського суперпрофі Вадима Перельмана, чий фільм «Дім з піску і туману» номінували на «Оскар». В одному рекламному ролику актор постав в образі Чапаєва. «Але реклама — не акторська справа, — підсумовує Віктор. — Там велику роль відіграє типажність».
Актора легко уявити Тарасом Шевченком у розквіті сил, а не тим дідуганом в особистій руїні, до якого нас призвичаїли зі школи. Поки що пропозицій на роль Поета напередодні його 200-річчя не було. Натомість російські кінематографісти запросили Віктора на роль імператора Олександра І у восьмисерійній докудрамі — популярному виді документалістики, де частина подій відтворюється акторами. Власне, з цієї ролі й почалася наша розмова з актором.
До російської драми через «Берестечко»
— Як воно — бути царем на екрані?
— Відповідно до ролі мені довелося і на коні погарцювати, і в золотавий колір пофарбуватися. Російський телесеріал про події 1812 року знімають на кіностудії Довженка, а натуру — під Васильковом. За текстом сценарію всю Європу врятував і побудував після Наполеона імператор Олександр І. Він постає майже святим. Це я зрозумів, коли почитав дикторський текст. Озвучувати роль буде російський актор. Щоб український актор заговорив у російському серіалі?!
— На сцені ви демонструєте добру фізичну форму, у вуличному натовпі помітні змістовною зосередженістю, випромінюєте енергетику, своєрідну презентативність. Як і ким формувалися такі якості?
— Я їх не відчуваю… Моя мама — лікар, тато працював у харчовій промисловості, а двоюрідна сестра працює помрежем у театрі. Завдяки їй моя підліткова психіка була вражена прем’єрними виставами «Енеїда», «Моя професія — сеньйор з вищого світу». Я подумки повторював діалоги з «Майстра і Маргарити», «Тев’є-Тевеля»… Мені досить легко після школи дався вступ до київського театрального, не в останню чергу завдяки зовнішності. Моєю дипломною роллю на курсі Юлії Семенівни Ткаченко став Лукаш у «Лісовій пісні». Я вчився з великим бажанням, особливо цікаво було копатися в психології людини, зрозуміти її логіку. Пам’ятаю з того часу один випадок, що дає розуміння психології нашого фаху. Я ходив на всі репетиції вистави «Моя чарівна леді». Одного разу, коли виконавець головної ролі не прийшов, режисер викликав на сцену мене. У підсумку головна роль лишилася за мною. Однокурсник до цих пір не вітається… Після інституту я відслужив у ансамблі внутрішніх військ, який дислокувався неподалік від нашого будинку на Печерську, де я народився і виріс.
— А як ви потрапили до трупи привілейованого театру російської драми?
— Коли Михайло Юрійович Резнікович оголосив про набір до своєї студії в театрі, я дуже добре прочитав йому поему Ліни Костенко «Берестечко», звісно, українською мовою. Потім довелося попрацювати над російською вимовою. Тільки у 2001-му зі мною уклали контракт в основному складі трупи. Перша роль виявилася занадто складною. Мені — 23, а герою — сорок з хвостиком. Я грав і 15-річного злочинця аж до 2002-го у виставі ізраїльського режисера Одеда Котлера «Ігри на задньому дворі», яку випустили ще 1997 року. Режисер казав, що ми геніальні актори. Це дуже лестило. На сцені розкривалися соціально-психологічні корені підліткового насильства. Після вистави ми влаштовували її обговорення з однолітками героїв. До них важко достукатися. Виставу грає вже четверте покоління акторів театру.
Характери в театрі
— У цьому сезоні у вас понад 10 ролей у виставах «Її безумні чоловіки», «Дерева помирають стоячи», «Нахлібник»…Чи впливають герої на ваш характер?
— Впливають не самі герої, а робота над ними — всі ті знання з літератури та від режисера про те, що сформувало їхні характери. Наприклад, спочатку в мене було цілковите несприйняття вчинків Петра Трофімова з «Вишневого саду». Я не поділяв його просвітництва і конфліктного норову. Нині в житті я дистанціююсь від конфліктних ситуацій. А коли був студентом, навіть вимагав відрахування з вишу однокурсника, який через весілля у друзів підставив нашу спільну роботу. Я був не зовсім правий у тій ситуації.
— Акторові в сучасному театрі повсякчас треба бути у формі, готовим як до інтелектуального впливу, так і постати на сцені геть роздягненим…
— Роздягатися мені не пропонували. З естетичного кута зору, на моєму тілі забагато рослинності… На мою думку, сучасний актор повинен бути беручкий, тобто з півслова розуміти задум режисера, з льоту опановувати ситуацією. У створенні образу велике значення я надаю формі ролі. Вважаю, сучасний театр повинен бути щирим і вміти виразити це у виставі. А щоб театр наповнювали глядачі, йому достатньо бути веселим і розважальним. На жаль, така кон’юнктура.
— Вважаю, що ви не на повну силу затребувані на академічній сцені.
— Гадаю, що розумію природу почуттів нашого театру, який є моїм вибором. Звичайно, в кожному театрі є недоліки, але я тут роблю кар’єру і, сподіваюсь, маю певний авторитет серед колег та інших цехів. У мене амбіції не зашкалюють, на певні вчинки заради кар’єри не піду.
— Хто для вас є взірцем актора на українській сцені?
— Це ті, чиї імена лунали з 1980-х років: Богдан Сильвестрович Ступка, Степан Степанович Олексенко… Сильно вплинув на моє життя Володимир Макарович Нечипоренко — актор театру Івана Франка. Він вів у школі наш театральний гурток. Я радився з ним про свої вчинки. Ми до цього часу близькі з ним, адже мій батько рано пішов з життя.
Унікальний досвід
— З часом багато акторів полишають фах і обирають режисуру, викладання, бізнес, політику...
— У мене є лише досвід викладання в університеті сценічної мови для дикторів. До речі, з нашого курсу, де навчалося 20 студентів, в театрі залишилося 4. Може, я занадто дорожу професією, тому мені вдалося так довго протриматися в театрі. Нині вже розумію всі її недоліки для мене як мужчини. Я став міркувати як чоловік ближче до 30 років, бо зростав дуже романтичним юнаком, знав майже напам’ять «Трьох мушкетерів». З побутового погляду моя романтичність була на заваді. А з морального — я намагався не помічати негативу довкола.
— Наскільки ваша сім’я сприяє творчій роботі?
— Я одружився в 23 роки. Моя дружина Лариса Семирозуменко — викладач в театральному університеті. В Молодому театрі вже дев’ятий рік йде вистава «Наймичка» в її режисурі. Звісно, в нас бувають репетиції на кухні... Коли народилася дитина, а я не знав, що і як з нею робити. Спасибі, мати і теща дуже допомагали. Сину Антону вже 16 років. У три роки йому поставили діагноз — аутизм. Завдяки всій родині син вийшов з хворобливої замкнутості. Нині він навчається в 9 класі спеціалізованої школи. Антон має фотографічну пам’ять, знайомий з комп’ютером. Він сприймає світ у чорно-білих характеристиках і має загострене відчуття справедливості. Йому важко в нашому суспільстві.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО для «Урядового кур’єра»
ДОCЬЄ «УК»
Віктор СЕМИРОЗУМЕНКО. Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. З лютого 1996 року — артист Театру російської драми ім. Лесі Українки. Заслужений артист України.
Насамкінець. На мою думку, Віктор Семирозуменко перебуває на вершині акторської форми. А ще завдяки сину він набув досить унікальні знання про людину і соціум. Напевно, в нього попереду така творча робота, дякуючи якій світ більше дізнається про себе і, як знати, стане гуманнішим. Може, це і є надзавдання класного актора.
Ми в Google+