Один із яскравих спогадів мого дитинства — про першу самостійну мандрівку з рідного села до райцентру за 12 км. Під час літніх канікул, коли батьки були на роботі, а нам із на рік старшим приятелем захотілося розваг, ми сіли в рейсовий автобус і вирушили в далеку для нас дорогу.

Квиток коштував 20 копійок, що не було обтяжливим для наших дитячих заощаджень по кілька карбованців дріб’язком. У райцентрі ми провели буквально годину, наступним рейсом повернувшись у село. Квитки в касі ми навряд чи купили б, адже просто ще не доросли до віконечка касира на автостанції. Отже, за прикладом ще кількох пасажирів, розплатились із водієм в автобусі.

Згадати цю пригоду спонукав показаний у теленовинах сюжет про підлітка, якого на одному з обласних автовокзалів силоміць намагалася вивести із салону жінка-контролер. Однак пасажири стали горою на захист дитини, обстоявши її право на поїздку вже останнім і фактично нічним рейсом приміського автобуса.

Уже потім допитливі журналісти відшукали героя пригоди і з’ясували, що це юний гімнаст. Він повертався у рідне село після занять у спортивній школі. Тож якби його висадили з автобуса, хлопчик провів би ніч не вдома, а у буцегарні, якою фактично є дитяча кімната поліції чи аналогічна установа з іншою назвою, але незмінною суттю. Здавалося б, справедливість перемогла, але можна припустити, що наступного разу на місці юного спортсмена опиниться дитина, яка просто шукає екстриму або, посварившись із батьками, вирішила втекти з дому. Тобто через гуманізм або байдужість дорослих пасажирів вона опиниться вночі за містом, де нікого не знає і нікому до неї немає діла. 

До речі, такий приклад уже був, коли в одній з областей ще навіть не школяр зупинив маршрутку і безплатно доїхав до райцентру. На відміну від нас із приятелем, які вже вміли читати, юний мандрівник для повернення в рідне село сів у перший-ліпший автобус. На нічийну дитину звернули увагу лише після того, як малий пасажир розревівся, усвідомивши, що їде не туди, куди йому треба.

Тобто норма постанови Кабміну від 7 лютого 2018 року №181 «Про внесення змін до Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту», якою змінено межу віку з 10 на 14 років для дітей, зобов’язаних їхати лише у супроводі дорослих, продиктована добрими намірами. До речі, саме на цей нормативний документ посилалася контролерка, яка намагалася вивести гімнаста з автобуса. І якби дитина не поверталася додому, а тікала від батьків, то саме працівників автостанції й водія цілком обґрунтовано звинуватили б у злочинній халатності, що поставила під загрозу здоров’я  і навіть життя хлопчика.

Своя правда й у батьків дітей, які прагнуть займатись у спортивних і музичних школах, що працюють у районних і обласних центрах. Далеко не кожній родині буде під силу сплачувати вдвічі більше коштів, щоб супроводжувати аж ніяк не малу дитину, чиї регулярні поїздки досить затратні для сімейного бюджету. Не кажу вже про змарнований час дорослих.

У цій ситуації має бути компромісне рішення, яке гарантуватиме безпеку юних мандрівників і не прирікатиме школярів на втрату мрій, якщо батьки не зможуть у прямому значенні слова водити їх за руку. Тим більш у віці, який дає змогу самостійно користуватися послугами пасажирського транспорту на добре знайомому маршруті. На мою думку, найкращим виходом може стати видана у школі довідка, яка інформуватиме водія і контролерів, куди чого їде дитина віком 10—14 років і засвідчуватиме згоду на це батьків. Такий документ заспокоїть сумління дорослих, не байдужих до долі юних пасажирів. Однак для його узаконення потрібні зміни до постанови Кабміну, яка мала зробити як краще, а вийшло як завжди.