У пафосному словосполученні «битва за хліб», яким зазвичай зловживали радянські газети напередодні, під час та після збирання пшениці чи інших зернових культур, навіть у ті часи була тільки певна частина пафосу. Не дадуть збрехати люди, які виросли у селі й добре знають ціну врожаю, що ніколи не давався легко. Як онук і син комбайнерів, котрі не одне десятиліття водили «степові кораблі» (даруйте за ще один газетний штамп тих років) у спекотному запорізькому степу, на власному досвіді переконався, що ота битва посеред високих чи полеглих хлібів нерідко перетворювалася на побоїще. Механізатори відчайдушно билися з не зовсім досконалою збиральною технікою, яка навіть у снах-жахах не примариться нинішнім хліборобам, що нарешті (слава технічному прогресу!) пересіли у комфортабельні кабіни «Джонів Дірів» чи «Клаасів».

Вони протистояли негоді, яка мала моду викидати коники: часто дощити починало якраз у той час, коли на особливому рахунку була не тільки кожна зайва доба у загінці, а навіть кожна година. Комбайнери, перекрикуючи гуркіт гарячих двигунів і торохтіння молотарки, вигукували «здравиці» на адресу агрономів, потрапляючи на забур’янені ділянки поля (у цих випадках дід натягав мені аж на вуха свій засмальцьований кашкет і відправляв посидіти в холодочку біля найближчої посадки). А коли все ладилося — і техніка, і погода, тоді механізатори майже цілодобово не відходили від комбайнів, а потім обливали один одного з відер водою, аби змити з себе густу пилюку (тільки очі та зуби блищали), втому і прогнати сон…

Утім, згадані та ще тугий сніп інших очевидних виробничо-побутових труднощів вважалися обов’язковим атрибутом фаху хлібороба і майже нормою збирання врожаю. Більше того — тодішня «битва за хліб» навіть оточувалася якимось ореолом симпатичної романтики. Чого, на превеликий жаль, не скажеш про нинішню практику жнивування в окремих прифронтових районах Донеччини, де вислів «битва за хліб» тепер вживається без лапок і у прямому сенсі.

«Опівдні переїхали на це поле, однак приступивши до роботи, не встиг натішитися високою та густою озимою пшеницею, — згадує комбайнер одного з господарств Волноваського району. — Все сталося миттєво: важкий комбайн різко здригнувся, похилився і враз ліг на бік. Довкола все потемніло, бо осідала густа пилюка, стовп якої здійнявся догори. Гарячково почав обмацувати себе: руки-ноги цілі, але великий осколок скла, яким засипало кабіну, увіп’явся у щоку. Причому так глибоко, що сам не зміг його витягти: допомогли хлопці, які нагодилися на поміч і потім ще й забинтували рану…»

А невдовзі потерпілий механізатор, побачивши пошкодження комбайна, пересвідчився: йому ще неабияк пощастило відбутися тільки згаданим пораненням. Важке колесо, яке «наступило» на протитанкову міну, взагалі відірвало і відкинуло вбік. А частину жатки, що також опинилася в епіцентрі вибуху, зігнуло в дугу. Тим часом подальші події спростували поширене твердження про снаряд, який двічі не влучає в ту саму воронку. Колеги приїхали на допомогу двома потужними тракторами Т-150, з допомогою тросів поставили комбайн «на ноги» і вирішили буксирувати до села. Та тільки трохи від’їхали від місця попереднього вибуху, гучно прогримів ще один — міна спрацювала під правим колесом одного з тракторів. Причому й цього разу щастя було на боці механізатора: немов катапультою, його викинуло з кабіни, але суттєвих ушкоджень від падіння на землю він не зазнав.

Цей епізод битви за врожай (без лапок!) на прифронтовій Донеччині, що стався минулого року, — тільки один із череди випадків реальної загрози для здоров’я і життя працівників місцевих аграрних підприємств. Причому, на жаль, не обійшлося й без людських жертв,  список поранених та потерпілих від гібридної війни на Донбасі подовжився ще й за рахунок представників найбільш мирної професії — хліборобів. Як відомо, на Донбасі нарешті почало діяти «хлібне перемир’я» — встановлення повного режиму припинення вогню вздовж всієї лінії зіткнення на період збирання врожаю — з 24 червня по 31 серпня. Проте знову доводиться вдаватися до лапок, адже майже щодня у штабі АТО фіксують порушення режиму тиші. А ще крім обстрілів (яких і справді стало менше), працівникам села дуже загрожують міни й інші боєприпаси, якими нашпиговані польові дороги, узбіччя і самі поля. І що вже казати про беззахисні у цьому випадку комбайни чи трактори, якщо днями на південному маріупольському напрямку на міні підірвалася навіть спеціальна гусенична броньована машина розмінування і двоє членів екіпажу зазнали поранень.

Колись комбайнерів, які відзначилися на жнивах, нагороджували за дуже важку, але мирну роботу, медалями «За трудову доблесть» та «За трудову відзнаку», орденами Трудової слави та Трудового Червоного Прапора. Нині ж, зважаючи на обставини, кращих із кращих вже доречно відзначати орденами «За мужність» чи іменною вогнепальною зброєю. А для більшості учасників збирання врожаю найкращою нагородою стане те, що вони повернуться із небезпечного степу на польові стани та додому не тільки з добрим ужинком, а й живими і неушкодженими.