Для багатьох архів — остання надія, стежка до істини і зв’язку поколінь. Усі ми сподіваємося, що саме там нам допоможуть. Бо де ж, як не в архіві, все має надійно зберігатись та доглядатись. Багатьох проблем і провалів в історичній пам’яті можна було б уникнути, якби про послання нащадкам дбали завчасно. І якщо цього не роблять творці документів, тоді неймовірних зусиль доводиться докладати працівникам архівних установ. А їх у державі 696, там працює 3400 фахівців.  

Дитинство Костянтина Георгійовича, за його словами, пройшло в Черкасах і в маєтку Городище (нині Білоцерківського району Київської області), де була дідизна давнього запорозького роду Паустовських. «Коли Запорозьку Січ при Катерині ІІ розігнали, частину козаків оселили над берегами річки Рось, біля Білої Церкви, — згадував К. Паустовський. — Козаки неохоче сіли на землю. Їхнє буйне минуле ще довго докипало в крові. Навіть я, народившись наприкінці XIX століття, чув від старих розповіді про криваві герці з поляками, походи в Туреччину, про уманську різанину й чигиринських гетьманів. Наслухавшись цих розповідей, я грав з братами в запорозькі битви».  

На території зернозаготівельного пункту невеликого села Горошине  на Полтавщині, добре відомого рибалкам усієї країни, стоїть напівсухий крислатий дуб. За народними переказами, саме під цим дубом стояв у тривожні серпневі дні 1812 року  намет Івана Котляревського, коли він приїжджав у тодішнє сотенне містечко Горошин формувати ополченський кінний козачий полк. 

У день відкриття дійства природа влаштувала книголюбам і любителям народної творчості справжнісіньке випробування. З неба стіною падала злива, дороги стали непрохідними ріками. Та це не зупинило ні організаторів ярмарку, ні охочих його відвідати. Упевнений: хто здолав перешкоду, залишився задоволеним.
Одні з організаторів заходу — письменники і видавці брати Капранови — не лише перенесли традиційну зустріч з любителями красного письменства на вересень, а зробили це для того, за їхніми словами, щоб дорослі й діти розпочали навчальний рік з виставки, аби сумістити книжку та школу. 

Олександр Клименко з перших слів вражає своєю творчою енергією. Його картини, які він зараховує до винайденого ним стилю «новий трансабстрактний живопис», інтригують яскравими кольорами та життєствердними символами. Крім того, він, як кажуть, на передньому краї мистецтва: малює, бере участь у виставках, пише філософські есе, каталогізує сучасне українське мистецтво. Загалом уособлює новітній тип міського інтелектуала ХХІ століття. З позитивним мисленням, відкритістю до світу та величезним інтересом до всього, що відбувається в ньому. А далі — що перше потрапить до рук: пензель чи ноутбук… 

Цю традицію 14 років тому започаткувала Закарпатська обласна держтелерадіокомпанія. Нині творчі роботи подали на конкурс автори з шести країн Центральної і Південно-Східної Європи, шістнадцяти регіонів України. Але не тільки свої фахові здобутки показували на фестивалі його учасники. Організатори також запропонували їм позмагатися в… кулінарній майстерності.

Алея від котеджів до головної будівлі готелю-ранчо «Золота гора», що неподалік Ужгорода, немовби створена для того, щоб можна було,  перебуваючи на свіжому повітрі, водночас і куховарити. 

Казка-бо й справді посідає особливе місце в духовній сфері нашого народу. Вона — джерело знань, у ній зашифровано життєвий досвід попередніх поколінь, віддзеркалено всі аспекти людського життя, розкрито ситуації й проблеми. І завжди перемагає добро…

Вони оселилися у столиці ще в День Незалежності. Квіткові герої всіма улюблених не лише українських, а й різних епосів. Роботящий Півень і ледачкуваті Круть та Верть, Колобок і козенята, Жар-птиця та Вовк Сіроманець, Баба-Яга, яка не лякає, а навпаки тішить око, будиночки, де, напевне, затишно почуваються улюблені персонажі, — усіх їх із квітів зробили вправні руки майстрів. 

Виставка з картинами, графікою, скульптурами та музичним супроводом на Алеї героїв нагадувала абстракцію, в якій навіть прогалини мали естетичний вигляд. Однак перше, що змусило зупинитися і покрутити головою з думкою «чи не перегрілася під сонцем», — сріблясті скульптури трьох дівчат, котрі спокійно … прошкували до лавки. Сіли, про щось тихенько перемовляються. Завбачивши фотоапарат, завмерли. Заради такої оказії варто було пожертвувати місцем у холодку. Тим більше, що то були не єдині дивовижні явища. Неподалік стояв золотавий юнак з такою ж  самою трояндою, а біля входу на виставку приязно усміхався Амурчик з луком, охоче повертаючись до дівчат, котрі бажали з ним сфотографуватися. 

Завидна доля випала написаним у далекому 1862 році Павлом Чубинським віршованим рядкам «Ще не вмерла України і слава, і воля». Півтора століття живуть ці слова у серцях українців, набувши нині статусу одного з головних символів нашої незалежності й державності. Глибоко символічно, що текст створив уродженець Великої України, а музику — галичанин Михайло Вербицький. Народжений їхнім талантом твір об’єднав українців ще задовго до того, як постала єдина і соборна Українська держава.  

Попри заклики лікарів утриматися від збирання грибів, восени українці дружними компаніями все-таки вирушають на тихе полювання. На заході країни збирання грибів — традиція, що передається з покоління в покоління, і жителі Закарпаття, Прикарпаття й Полісся знаються на тому, що можна класти до кошика, а що ні.

А ось на сході й півдні — інша ситуація. Не всі охочі до «тихого полювання» добре розбираються в грибах. Тому найбільше отруєнь такими дарами лісів саме в цих регіонах. Як правильно поводитися в лісі та що робити, якщо вже з’їли неправильний гриб, дізнавався «Урядовий кур’єр».