Олександр Савенко має унікальний професійний профайл, досвід головного редактора газети та журналу, президента Національної телекомпанії України та очільника Держкомтелерадіо. Йому вдавалося паралельно поєднувати й адміністративний, і журналістський досвід, то він сам жартома називає себе «синтетичним журналістом». Олександр Савенко керував Укрінформом неповні три роки. Без сумніву, проникаючи у «механіку» роботи інформаційного агентства та відчуваючи його пульс. Ця розмова — одна з серії інтерв'ю, присвячених 100-річчю агентства, — здається нам цікавою

Дмитро Коноваленко, колишній начальник відділу кадрів серійного заводу, зустрів звістку про війну у Львові. Там він працював у райкомі комсомолу, а потім став наймолодшим головою Львівської міськради. Дмитро пройшов з боями від Львова до Києва у званні політрука Південно-Західного фронту. Захищав Львів, Тернопіль, Житомир. Визволяв від нацистських загарбників Кривий Ріг. Двічі був пораненим. У вересні 1944-го його комісували як інваліда ІІ групи. З окопу в Дніпродзержинську його, контуженого, витяг… санітарний пес. А лікар-хірург на згадку подарував йому маленьку вівчарку

Ще зовсім недавно ми вітали Юрія Володимировича з 88-річчям і бажали випити чарку на його 100-річчя. На жаль, 27 лютого його не стало. 7 квітня виповнилося 40 днів, як він пішов із життя. Розмова, яку пропонуємо до вашої уваги, відбулася в листопаді 2016 року. Але тоді Юрій Володимирович через скромність запропонував почекати з публікацією. Мовляв, про нього і так часто пишуть. Я погодилася, але зазначила, що про таких людей, як він, ще довго писатимуть. Дуже сумно, що в минулому часі

Сєверодонецьк став третім з міст сходу України, де творча група на чолі з письменником Юрієм Андруховичем представила мультимедійний колаж «Безкінечна подорож, або Енеїда». Загалом у турі шість зупинок, останнім його приймає Маріуполь.

З-поміж процесів, які привертають увагу громадськості, — реформа судочинства. Із цього питання в Сумському аграрному університеті напрацьовано значний досвід, який стає у пригоді вітчизняній науці і практиці. Про це кореспондентові «УК» розповідає декан юридичного факультету СНАУ Світлана ЗАПАРА.

Він тримає у руках м’яч і направду ним тішиться. Поруч із ним — той, завдяки кому хлопчина може радіти подарунку. І навіть не хочеться думати про те «якби», що могло б трапитися однієї лютневої днини. Але, на щастя, ангел-охоронець меншого Максима зробив так, що поряд опинився його старший тезко.

Лист-прощання, написаний українським політв’язнем у Росії після того, як він дізнався, що батько пішов із життя і його вже поховано, важко читати без хвилювання. Але Роман у ньому не впадає у відчай чи мелодраматичну ажитацію. Так, він тужить, сумує, глибоко і щиро. Але робить усе, щоб переплавити це почуття у віру та надію, пишуть колеги Романа по Укрінформу. Щоб незабутній світлий образ батька допомагав йому надалі жити й боротися.

Максиму Громову 25 років, хоча на вигляд молодший: вочевидь, збавляють рік-другий коротка зачіска і внутрішня енергійність, притаманна неспокійним і непосидючим натурам.

Лютий — місяць початку її життя. Рівно 95 років тому зимової пори в селі Озеряни нині Борщівського району на Тернопільщині побачила світ Ярослава. Її батьки Василь і Гелена Сулятицькі мали, крім земельних наділів, худоби, власну пекарню. Ярослава разом із двома сестрами не цуралася жодної роботи. Дівчата здобували знання в Чортківській гімназії.

Це було ранньої весни. Чарівний звук, що долинав з відчиненого вікна, змусив його зупинитися. Тихо під супровід фортепіано виводила жалібну пісню скрипка. Звук був чистий, ніби джерельна вода. Хлопець застиг, заворожений голосом інструмента, а потім, прийшовши в інтернат, де жив і навчався, довго не міг заснути, прокручуючи в голові чарівну мелодію.