Цю простеньку скоромовку мої батьки використовували як жартівливий тест на знання української мови. Людина, яка мислить російською і повсякчас нею спілкується, часто виказує себе, вимовляючи «рябЄнькЄ» та «палянІцУ». 

Детективна історія із пошуком лічильника на тепло в моєї знайомої розпочалася ще влітку. Тоді вона як уповноважений представник мешканців будинку почала цікавитися, чи є в їхній 16-поверхівці, що в Києві на вулиці Вірменській, 5-а, цей пристрій. Сантехнік із місцевого ЖЕО-2203 переконував, що лічильник у будинку є, проте песимістично наголошував, що особливо розраховувати на нього не варто. Мовляв, те, що дехто розповідає, що з лічильниками на тепло платити доведеться менше, — неправда. А мешканці будинків, де такі прилади є й не перший рік функціонують, переконували, що завдяки лічильникам вони економлять до 30% коштів порівняно з тим, що платили до встановлення засобу обліку.

Проте повернімося до нашої історії. З наближенням опалювального сезону та появою платіжок на тепло з «оновленими» цифрами історія зі встановленням лічильника починала перетворюватися на детектив. У жовтні уповноважена випадково з’ясувала, що лічильника в будинку все-таки нема, а сантехнік тепер розповідав, що він нічого не казав. 

Цинічна окупація і демонстративна анексія Росією Криму та наступна її збройна агресія на сході України фактично зняли з порядку денного питання геополітичного вибору нашої держави, яка остаточно обрала курс європейської та євроатлантичної інтеграції, що є головною гарантією державного суверенітету, територіальної цілісності та національної безпеки України, а також рушійною силою її політичного й економічного розвитку. 

І хотілось би поговорити про щось приємне, але, йдучи щоранку на роботу, бачу біля сміттєвих бачків дедалі більше нових облич. Уже навіть і сутички виникають за сферу впливу на сміттєвому фронті. Здається, ці бідні люди якраз і свідчать про стан нашої економіки, нашого соціального добробуту краще, ніж будь-яка держстатистика. Сусідка, яка вже, було, припинила вирощувати на дачі картоплю, знову влітку намагалася розширити виробництво головного продукту. Однак посуха звела її старання нанівець: зібрала майже стільки, скільки й посадила. Тепер бідкається, як зимувати, адже оплата за комунальні послуги й витрати на харчування, попри субсидію, сягатимуть захмарних висот, тоді як пенсія (навіть уже підвищена) не йде у жодне порівняння з вартістю елементарних людських потреб. Бідність, про необхідність боротьби з якою почали говорити років з десять тому, знову накриває нас своїм дірявим покривалом, змушуючи шукати вихід. 

Вдруге відзначаємо запроваджений у державі День Гідності та Свободи 21 листопада – саме тоді 2013-го студентів «викликало» на Майдан Незалежності попереднє керівництво держави цинічною відмовою від своєї ж обіцянки підписати угоду про Євроінтеграцію.  

Суддя не витримав і запитав напряму: хто ви така, що взялися позиватися до обласної ради?

Справді, чого це раптом? Відтоді як Чернівецька облрада ухвалила оскаржуване рішення, минуло 15 років. І тут з’являється журналістка, яка заявляє: мовляв, рішення незаконне — вона просить Чернівецький окружний адміністративний суд узгодити у правовому полі ситуацію в області із землекористуванням. «Де були прокурори з їхнім наглядом за дотриманням законодавства, врешті, голови агрофірм, яких безпосередньо стосується це питання? Чому вони не відреагували на порушення закону?» — допитувався служитель Феміди. 

Ось уже третій місяць поспіль ромська меншина Мукачевого не сходить зі шпальт, до неї звертаються журналісти і закарпатських обласних, і всеукраїнських ЗМІ. Аж ніяк не через тему виборів, під час яких роми завжди відіграють хоч і не першу, але й не останню роль.

Гарячу тему на тлі, здавалося б, приємної події розкрутили самі роми. 3 вересня в центрі міста відкрили пам’ятник їхньому одноплемінникові, який гордо стоїть із мітлою в руках. І вже три роки в Мукачевому стоїть монумент сажотрусу. Його прототип — реальна людина, яку зовуть Берталон. Він — угорець за національністю. Ніхто з представників цієї меншини не поскаржився на те, що їхній одноплемінник застиг у камені посеред міста у брудній одежі, такий простенький собі, з посмішкою на вустах. 

Після кримського «тріумфу» президент Путін певне розраховував, що українці, з ностальгією згадуючи кількасотлітнє перебування у складі Російської імперії, зустрінуть хлібом-сіллю північних «братів», які приїдуть на Донбас на танках під виглядом місцевих ополченців. Потім разом з ними повалять фашистсько-націоналістичний режим у Києві й усе повернеться на круги своя: серед півтори сотні світових держав не буде для українського народу найріднішої країни, ніж «матінка Росія». 

Так сталося, що відомий герой двох воєн — Першої світової та громадянської — Василь Чапаєв у народній пам’яті залишився ще й героєм багатьох анекдотів. А нещодавно з’явився свіжий зразок подібної усної творчості. 

Днями випало побувати на дні народження у старшого товариша, колеги, який відзначив 93-й день народження і з яким знайомі вже понад три десятиріччя. Винуватець торжества щиро радів кожному з гостей, але чи не найбільше — доньці, яка, незважаючи на пенсійний вік, приїхала до тата з Підмосков’я, з Росії, де все життя мешкає в одному з тамтешніх чималих міст.