Днями випало побувати на дні народження у старшого товариша, колеги, який відзначив 93-й день народження і з яким знайомі вже понад три десятиріччя. Винуватець торжества щиро радів кожному з гостей, але чи не найбільше — доньці, яка, незважаючи на пенсійний вік, приїхала до тата з Підмосков’я, з Росії, де все життя мешкає в одному з тамтешніх чималих міст.

Її приїзд далеко не перший. Але якщо раніше зустрічей і спілкування здебільшого ніщо не затьмарювало, то за останній рік події на сході України далися взнаки. Ні, донька як любила батька, так і клопочеться про нього, а ветеран так само залишається люблячим татом. Ось тільки за іменинним столом не обійшлося без розмов на цю болючу й гостру тему.

Насамперед гостя чи не вперше за останні роки прибула на сам день народження рано-вранці, хоч раніше приїздила завчасно, щоб допомогти накрити стіл для гостей. Збіг чи не збіг, а дала збій система транспортного сполучення між Сумами і Москвою. Анонсовані маршрутки виявилися якщо не липовими, то майже такими. Пообіцявши забрати пасажирку за вказаною нею адресою у зазначений час, ніхто так і не приїхав. Довелося в пожежному порядку шукати інші варіанти, зокрема залізничний.

У касі одного з московських вокзалів працівниця скрушно похитала головою, мовляв, куди їдете? Чи не знаєте, що там кожного, хто говорить російською мовою, можуть відлупцювати посеред дня і вулиці? Он по телевізору таке показують, що куди там…

Поцікавилася, чи була касирка в Україні. Ні, жодного разу. І не хоче.

Там, біля віконечка каси, згадала і своїх сусідів, які, дізнавшись про  намір їхати в Україну, застерегли: краще вже привітайте батька телефоном — він зрозуміє, бо часи настали страшні.

Жінка не послухала ні сусідів, ні касирки, а взяла квиток на потяг Москва — Кишинів до станції Конотоп, звідки до Сум можна дістатися маршруткою за 2–2,5 години. Адже в Україну приїжджає часто (востаннє була на цьогорічний Великдень) і ніколи не мала жодних непорозумінь чи неприємностей. Яким же було її здивування, коли у вагоні виявилося лише… двоє пасажирів — вона і чоловік, який прямував до родичів у Ромни Сумської області.

Час у дорозі минув швидко. Без жодних проблем доїхала до Сум, встигла походити місцевими магазинами, дещо придбати. І, як сказала, ніде ніхто жодного разу не дорікнув чи не зробив зауваження, що розмовляє російською. Та й за іменинним столом не тільки чудово розуміла українську, а й навіть розмовляла нею завдяки постійним зустрічам і розмовам із татом — відомим письменником, освітянином, громадським діячем,  шанованою у краї людиною.

Не оминули теми батькової самотності: донька запропонувала йому   переїхати в Підмосков’я, де онуки, правнуки, які залюбки приймуть близьку людину. Але ветеран із притаманним родинним і вчительським тактом і мудрістю  пояснив, що старі дерева не можна пересаджувати — відразу ж пошкодиться коріння. А що він без нього, яке тут, в українській землі — найріднішій і найдорожчій?

На тому і зійшлися. Доки ноги носять — поратиметься у квартирі, а ні — поруч сусіди, друзі, колеги, які не залишать наодинці із проблемами.

Донька, до її честі, погодилася з цими аргументами. А стосовно обстановки, якою її лякали московські земляки, пообіцяла неодмінно розповісти насамперед сусідам, а якщо вдасться зустрітися — то і касирці на вокзалі. Сказати, що її ніхто не бив, нічим не погрожував — спокійно ходила чудовим гостинним українським містом, спілкувалася з батьковими друзями, колегами, сусідами.

Хоч і висловила сумніви: її земляки більше вірять телевізору, ніж тим, хто на власні очі переконується у його брехливості.