Інвесторів від України відштовхують нинішні традиції ведення бізнесу, себто корупція, хабарництво та диктат бюрократичної машини. Такий висновок зробили учасники науково-практичної конференції молодих економістів «Перспективи управлінської діяльності суб’єктів господарювання», яка відбулася в Черкасах. Участь у ній взяли понад сто молодих науковців — викладачів, аспірантів і студентів із 24 вищих навчальних закладів України.  

Верховна Рада України 9 лютого 2012 року ухвалила постанову «Про забезпечення безперешкодної діяльності засобів масової інформації у передвиборний період  2012 року», яка передбачає вжиття заходів Кабінетом Міністрів щодо припинення перевірок відповідними службами органів виконавчої влади і державними установами на період проведення кампанії з виборів народних депутатів України.  

Нещодавно висловлена главою уряду думка про необхідність розробки системи добору талановитих школярів на ранніх стадіях не могла не порадувати. А хіба можна бути проти створення вітчизняної ІТ-академії, про що також ішлося останнім часом! Цілковите схвалення думаючих громадян отримав, між іншим, висновок щодо сенсу життя, який полягає не в накопиченні грошей, як дехто переконаний, а, за висловом Прем’єр-міністра, в парадоксальному мисленні.   

Щороку в країнах ЄС на смітнику опиняється 89 мільйонів тонн цілком придатної до вживання їжі. Це становить 50% загального щорічного обсягу виробництва харчової промисловості Євросоюзу! Якщо розкидати цю цифру на кількість його населення, вийде, що один європеєць купує, проте з тих чи тих причин викидає у кошик 179 кілограмів нормальних продуктів. Найбільш недбалими виявилися прості громадяни. На них припадає 42% легковажно викинутих на смітник  продуктів. За ними йдуть виробники харчів — 39%; ресторани і кафе — 14%; а на великі супермаркети припадає найменше змарнованих харчів — усього 5%.

Кінець робочого дня. Надворі майже темно. Поспішаю купити хліб у кіоску й швидше гайнути додому. Попереду жінка замовляє буханець. Продавчиня з віконечка мляво переводить погляд у її бік і припиняє перегукуватися з колегою, що навпроти торгує ковбасами й сирами. Хлібину подала , а та їй, відповідно, гроші. Узявши в руки зернистий буханець, жінка, вочевидь, зрозуміла, що він не першої свіжості, до того ж побачила, як його зняли з вітрини. Тому попросила іншу випічку, свіжішу, й повернула  назад товар. Невдоволена продавчиня  поміняла на заварний хліб. Спостерігаю за цим процесом і тупцюю на місці, бо проймає холод.

Нещодавно у спальному мікрорайоні Вінниці відоме в області підприємство відкрило фірмовий магазин. А в його просторому підвальному приміщенні розмістився «маг» з красномовною назвою «Євро секонд-хенд». Іду якось, а до підвалу черга. Цікаво! Справді: вже, мабуть, ті, хто виріс за секонд-хенду, паспорти отримують, але до магазинів вітчизняної легкої промисловості черги немає, а сюди, хоча й іноді, але є. Тож зайшов і гайда приміряти купівельну спроможність.  

 Вам, свідомим громадянам, не цікаво було б дізнатися цифру, скільки в нас людей, які в різні часи служили в Радянській армії? А як на мене, то хай би були такі дані. І не для якихось книг рекордів чи абсурдів. Для одного, гадаю, правильного висновку. Але резюме, як годиться, наприкінці.

А поки разом зі святковими привітаннями захисникам Вітчизни пригадаємо одну річ. Колись хлопці (автор серед інших) прагнули влитися до лав захисників. Прагнули! Ба, більше: дехто з юнаків майже на колінах благав військового комісара заплющити очі на деякі вади здоров’я, які раптом знайшли медики. Бо тоді не служити в армії автоматично означало бути неповноцінним. І найперші труднощі після вердикту «ніц не годен» виникали у стосунках з прекрасною статтю.

Луганськ готується повторити подвиг Стаханова. А я частенько повторюю подвиг своєї мами, яка все життя тягала в обох руках важкі сумки з продуктами. І моє рідне місто, і я при цьому думаємо про одне: про транспорт.

Отже, я Вас вітаю, мої друзі, з маленьким святом! Вчора прихильників газети «Урядовий кур’єр» у Фейсбуці було рівно одна тисяча. Це не багато, але вже й немало.  

Останнім часом мій імунітет демонстрував дива витривалості — на застуду не хворіла понад рік. Проте ніщо не триває вічно. І ось кілька тижнів тому відчула, як різко заболіла голова, почався нежить, підвищилася температура. Довелося торувати шлях до поліклініки.
Прошмигнути повз гардероб у верхньому одязі не вдалося — змусили залишити куртку. І тут я одразу відчула, що приміщення поліклініки майже не опалюють.