Ця картинка, мов з учорашнього дня. Початок третьої травневої декади 2003 року. Місто Слов’янськ на Донбасі. Група учасників Міжнародного літературно-мистецького Шевченкового свята «В сім’ї вольній, новій», серед яких і автор цієї нотатки, приїхали до учнів однієї з тамтешніх шкіл на творчу зустріч. Як і годиться, на подвір’ї — святкова лінійка, хліб-сіль гостям, виступи школярів. Ось тільки сонце пряжило настільки немилосердно, що навіть у дорослих паморочилося в голові. Годі й казати про дітей, які чекали письменників майже годину (із Донецька неблизька дорога)! Тому й сталося те, що сталося.

Одна з дівчаток, яка кволо декламувала вірша, раптом замовкла, почала точитися набік і… за якусь мить дитина знепритомніла, її довелося швиденько відводити попід руки до лавочки в затінку, напувати холодною водою. Звісно, загальне враження від свята якщо і не зіпсувалося, то ложки дьогтю однозначно додало. 

Серед резонансних подій останнього часу одне з головних місць займають процеси декомунізації, закони про яку ухвалено торік навесні. Правовою основою декомунізації стали закони про засудження комуністичного й нацистського режимів і заборону пропаганди їхньої символіки, щодо відкриття архівів КДБ, про правовий статус та вшанування учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті, а також про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Усі вони набрали чинності торік 21 травня. Їх втілення в життя доручили Українському інституту національної пам’яті. 

У річниці лихоліть згадуємо передусім про тодішню міжнародну обстановку, політичну ситуацію, воєнний стан. І за цими важливими аспектами мало звертаємо уваги на рівень життя громадян. У радянських книжках і фільмах про події напередодні Другої світової війни, 75-ту річницю початку якої невдовзі відзначатимемо, зображали щасливих людей. Вони гуляли в парках, де грали духові оркестри, відвідували кіно, ласували тістечками і морозивом. І тільки 22 червня 1941 року віроломний ворог поламав цю мирну ідилію. 

Про злодіїв у законі всі забули і вважають, що це пережиток минулого, що їх уже немає або майже не залишилось. Але це не так. Вони є. Більш того, чимало кримінальних авторитетів  осіло у Європі й намагаються створювати організовані злочинні групи (ОЗГ) чи розширювати наявні у пострадянських країнах через молодших «коронованих» товаришів.  Особливо там, де м’яке чи зовсім немає законодавства з контролю за їхньою діяльністю,  нестабільний фінансово-економічний стан і погіршується криміногенна ситуація. Така, на жаль, Україна. Сприяє їхньому проникненню на нашу територію ще й амністія злочинців завдяки «закону Савченко»,  які здебільшого інакше як грабежами жити не вміють. 

Син однієї нашої співробітниці служить у зоні АТО. Точніше, воює. Мати, звісно ж, по кілька разів на день дзвонить йому на фронт, щоб переконатися, що живий. Особливо непокоїться за кровиночку бідолашна після повідомлення у пресі, що в травні 2016 року на Донбасі загинули 26 українських вояків.

І ситуація на фронті весь час загострюється. Якби не масовий героїзм наших солдатів, неминучими були б більші втрати. Схиляю голову перед українськими захисниками Авдіївської промзони під Донецьком, яку несамовито обстрілюють бойовики. В інтернеті прочитала, як один з наших вояків на ім’я Сергій, поранений шістьма осколками, відмовився від госпіталізації. Він, показавши на маленький український прапорець на рукаві гімнастерки, просто сказав: «Тут мої хлопці, і я їх не покину». 

«А якби тобі сказали: об’єднай своє домашнє господарство з Миколиним, бо у нього і хата більша, і город, і хазяйство. Ти б погодилася?» — допитувалася чепурна бабуся в яскравій квітчастій хустці. Її вив’язана білою полотняною косинкою сусідка заперечливо хитала головою: «Ні! У мене Лиска велику дійницю молока дає, а в нього корова, як коза доїться. Здамо молоко на завод — свого прибутку не побачу». 

Відомий німецький мислитель, філософ, психолог і класичний філолог точно не був футбольним уболівальником і навряд чи відрізняв кутовий від штрафного, однак саме його безсмертну цитату хочеться вжити першою на підтримку  нашої національної збірної. Отже:  все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. І це 1:0 на НАШУ користь.

Поразка — лише крок до перемоги. Сильний той, хто може визнати поразку, зробити правильні висновки і йти далі. У нашій ситуації поразка — не сирота. І це вже 2:0. 

Пригадуєте, як сільська громада обирала собі голову в невеликому, проте дуже потужному за драматизмом вірші Павла Тичини «На майдані»? За найсправжнісінькими європейськими стандартами місцевого самоврядування, які зародилися на наших землях з прадавніх часів Київської Русі. Найдемократичнішим способом відкритого голосування, простою більшістю: «Хай чабан, — усі гукнули, — за отамана буде!» 

Ось уже протягом року щодня читаю публікації сайту російської «Комсомольской правды». Щиро кажучи, спочатку це було нелегко. Бо потік україноненависницького бруду, брехні й цинізму в статтях авторів і колумністів цього видання, а надто власкорів з окупованих Донбасу та Криму викликав шквал емоцій і обурення. З мене навіть підсміювалися колеги у відділі: навіщо, мовляв, сама собі псуєш нерви, не читай пропагандистського непотребу. Проте щоденні вправи загартовують, і не лише у спорті. Тепер переглядаю матеріали «КП» і коментарі читачів до них з холодною цікавістю науковця, лікаря, який, зібравши анамнез хворого, професійним оком, без відрази й емоцій вивчає його виразки, щоб зрозуміти, чи йому ще можна допомогти. І хворий цей — російське суспільство.

Із Сумщини надійшла тривожна новина. На окремих ділянках лісових насаджень почали інтенсивно всихати ясени і берізки. Спричинили біду нові і, на жаль, невиліковні захворювання дерев, уражених грибком та агресивною бактерією, які «обирають» саме ці два види зелених велетів.