Віднедавна дедалі частіше ловлю себе на думці, що паспорт, який останнім часом через зрозумілі причини доводиться завжди тримати напоготові, для декого водночас виконує роль квитка чи навіть абонемента до… зоопарку. Точніше до тераріуму, бо яких тільки повзучих братів наших менших мимоволі не згадують перевіряльники, беручи до рук цей документ! А я тоді подумки починаю підвивати вовком. Отим самим, яким враз би вигриз, як свого часу з пафосом намірявся зробити пролетарський поет, триклятий бюрократизм. І найбільше дісталося б сторінці з відміткою про прописку в місті Донецьк, що понад два роки тимчасово окупували проросійські незаконні збройні формування.  

Ця картинка, мов з учорашнього дня. Початок третьої травневої декади 2003 року. Місто Слов’янськ на Донбасі. Група учасників Міжнародного літературно-мистецького Шевченкового свята «В сім’ї вольній, новій», серед яких і автор цієї нотатки, приїхали до учнів однієї з тамтешніх шкіл на творчу зустріч. Як і годиться, на подвір’ї — святкова лінійка, хліб-сіль гостям, виступи школярів. Ось тільки сонце пряжило настільки немилосердно, що навіть у дорослих паморочилося в голові. Годі й казати про дітей, які чекали письменників майже годину (із Донецька неблизька дорога)! Тому й сталося те, що сталося.

Одна з дівчаток, яка кволо декламувала вірша, раптом замовкла, почала точитися набік і… за якусь мить дитина знепритомніла, її довелося швиденько відводити попід руки до лавочки в затінку, напувати холодною водою. Звісно, загальне враження від свята якщо і не зіпсувалося, то ложки дьогтю однозначно додало. 

Серед резонансних подій останнього часу одне з головних місць займають процеси декомунізації, закони про яку ухвалено торік навесні. Правовою основою декомунізації стали закони про засудження комуністичного й нацистського режимів і заборону пропаганди їхньої символіки, щодо відкриття архівів КДБ, про правовий статус та вшанування учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті, а також про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Усі вони набрали чинності торік 21 травня. Їх втілення в життя доручили Українському інституту національної пам’яті. 

У річниці лихоліть згадуємо передусім про тодішню міжнародну обстановку, політичну ситуацію, воєнний стан. І за цими важливими аспектами мало звертаємо уваги на рівень життя громадян. У радянських книжках і фільмах про події напередодні Другої світової війни, 75-ту річницю початку якої невдовзі відзначатимемо, зображали щасливих людей. Вони гуляли в парках, де грали духові оркестри, відвідували кіно, ласували тістечками і морозивом. І тільки 22 червня 1941 року віроломний ворог поламав цю мирну ідилію. 

Про злодіїв у законі всі забули і вважають, що це пережиток минулого, що їх уже немає або майже не залишилось. Але це не так. Вони є. Більш того, чимало кримінальних авторитетів  осіло у Європі й намагаються створювати організовані злочинні групи (ОЗГ) чи розширювати наявні у пострадянських країнах через молодших «коронованих» товаришів.  Особливо там, де м’яке чи зовсім немає законодавства з контролю за їхньою діяльністю,  нестабільний фінансово-економічний стан і погіршується криміногенна ситуація. Така, на жаль, Україна. Сприяє їхньому проникненню на нашу територію ще й амністія злочинців завдяки «закону Савченко»,  які здебільшого інакше як грабежами жити не вміють. 

Син однієї нашої співробітниці служить у зоні АТО. Точніше, воює. Мати, звісно ж, по кілька разів на день дзвонить йому на фронт, щоб переконатися, що живий. Особливо непокоїться за кровиночку бідолашна після повідомлення у пресі, що в травні 2016 року на Донбасі загинули 26 українських вояків.

І ситуація на фронті весь час загострюється. Якби не масовий героїзм наших солдатів, неминучими були б більші втрати. Схиляю голову перед українськими захисниками Авдіївської промзони під Донецьком, яку несамовито обстрілюють бойовики. В інтернеті прочитала, як один з наших вояків на ім’я Сергій, поранений шістьма осколками, відмовився від госпіталізації. Він, показавши на маленький український прапорець на рукаві гімнастерки, просто сказав: «Тут мої хлопці, і я їх не покину». 

«А якби тобі сказали: об’єднай своє домашнє господарство з Миколиним, бо у нього і хата більша, і город, і хазяйство. Ти б погодилася?» — допитувалася чепурна бабуся в яскравій квітчастій хустці. Її вив’язана білою полотняною косинкою сусідка заперечливо хитала головою: «Ні! У мене Лиска велику дійницю молока дає, а в нього корова, як коза доїться. Здамо молоко на завод — свого прибутку не побачу». 

Відомий німецький мислитель, філософ, психолог і класичний філолог точно не був футбольним уболівальником і навряд чи відрізняв кутовий від штрафного, однак саме його безсмертну цитату хочеться вжити першою на підтримку  нашої національної збірної. Отже:  все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. І це 1:0 на НАШУ користь.

Поразка — лише крок до перемоги. Сильний той, хто може визнати поразку, зробити правильні висновки і йти далі. У нашій ситуації поразка — не сирота. І це вже 2:0. 

Пригадуєте, як сільська громада обирала собі голову в невеликому, проте дуже потужному за драматизмом вірші Павла Тичини «На майдані»? За найсправжнісінькими європейськими стандартами місцевого самоврядування, які зародилися на наших землях з прадавніх часів Київської Русі. Найдемократичнішим способом відкритого голосування, простою більшістю: «Хай чабан, — усі гукнули, — за отамана буде!» 

Ось уже протягом року щодня читаю публікації сайту російської «Комсомольской правды». Щиро кажучи, спочатку це було нелегко. Бо потік україноненависницького бруду, брехні й цинізму в статтях авторів і колумністів цього видання, а надто власкорів з окупованих Донбасу та Криму викликав шквал емоцій і обурення. З мене навіть підсміювалися колеги у відділі: навіщо, мовляв, сама собі псуєш нерви, не читай пропагандистського непотребу. Проте щоденні вправи загартовують, і не лише у спорті. Тепер переглядаю матеріали «КП» і коментарі читачів до них з холодною цікавістю науковця, лікаря, який, зібравши анамнез хворого, професійним оком, без відрази й емоцій вивчає його виразки, щоб зрозуміти, чи йому ще можна допомогти. І хворий цей — російське суспільство.