Напевне, ми вже дуже скучили за справжніми досягненнями, якщо готові бачити їх і там, де на них немає навіть натяку. І тоді гуляють інформагенціями заголовки, що Одеса готується до круїзного буму і що кількість суднозаходів цьогоріч має зрости втричі.

Після торішнього провального сезону, коли місто відвідали тільки 13 суден, ці новини мали б тішити, якби не були такими відірваними від реальності. Не можна порівнювати кругле із зеленим. Спостереження, що 36 заявок на відвідини міста — це майже втричі більше, ніж 13 торішніх реальних суднозаходів, по суті, нічого не варте. Заявки слід порівнювати із заявками. Так-от, торік їх було 80. А ось курчат, чи то пак суднозаходи, є сенс порахувати хіба вже восени. 

Усе почалося з нібито «дитячих розбірок» у місцевій інтернет-пісочниці. Під інформаціями на різних сайтах про діяльність Чернівецької обласної ради з’явилися коментарі з одним і тим самим запитанням: чи можуть керівники місцевого представницького органу влади мати подвійне громадянство і використовувати його для протизаконних оборудок? 

Фільм «Україна: маски революції» французького режисера Поля Морейри про події часів Майдану, який показали 1 лютого на французькому приватному телевізійному каналі «Canal+», обурив своєю тенденційністю і упередженістю не лише українців. Його розкритикували у багатьох впливових медіа Франції, зокрема «Lib?ration», «Le Nouvel Observateur», «Le Monde», «Mediapart», котрі розмістили критичні рецензії на фільм, звинувативши Поля Морейру в порушенні журналістських принципів і пересмикуванні фактів на догоду Кремлю.

У своїй картині, яку французькі колеги Поля Морейри назвали гідною російського каналу «Russia Today», автор майже не згадує про анексію Криму і більшу її частину присвячує добровольчому батальйону «Азов», партії ВО «Свобода» і «Правому сектору», які, на його думку, були головною політичною силою українського Майдану і зіграли ключову роль у становленні «нової України». Крім того, у фільмі докладно оповідається про трагічні події в Одесі, коли під час пожежі в Будинку профспілок загинуло 49 людей. Автор робить висновок: їх спалили «націоналісти», яких влада покриває. 

Чи пам’ятаєте стару народну оповідку, якої навчали в дитинстві наші мудрі сільські бабусі? Будь-який колосок, навіть коли він міцний, добірний, легко можна зламати. Проте жмут колосся, особливо зв’язаний у сніп, переламати набагато важче.

Ось так і в суспільному житті: один у полі не воїн, а громада, коли вона згуртована, об’єднана спільною ідеєю, спроможна не лише подолати значні перепони, а й разюче змінити своє буття на краще. 

Один із найбільших українських банків вдався до креативної, на перший погляд, реклами, білбордами з якою нині обвішані вулиці міст і узбіччя автодоріг. Спочатку на плакатах було стилізоване зображення Лесі Українки, скопійоване із двохсотгривневої банкноти, а тепер — Тараса Шевченка із «сотні». Поряд — американський президент із виряченими від подиву очима та двозначним висловом на адресу «балуваної» Лесі, на зміну якому тепер прийшло запитання вже до Кобзаря: «А де Леся?»

Можна дискутувати з приводу того, наскільки прийнятно використовувати портрети наших світочів у комерційній рекламі. Однак неважко уявити почуття американців, яких не в Росії, Ірані чи ще якійсь не дружній до США державі, а в центрі української столиці зустрічає знущальне зображення їхнього президента за виняткові заслуги увічненого на доларових банкнотах. 

Нещодавно під стінами Кабміну зібралися представники трудових колективів професійно-технічних навчальних закладів, батьківських комітетів і профспілкових організацій. Я як заступник голови Федерації профспілок України теж був присутній на цьому зібранні, тож проблеми цих людей знаю не через десяті руки. Пікетувальники протестували проти загрози знищення в нашій країні системи професійно-технічної освіти, адже тепер заклади мають фінансувати із місцевих бюджетів, які здебільшого просто не мають на це коштів. Саме тому нині у півсотні закладів професійного навчання так і не розпочалося фінансування. Як наслідок, співробітники не мають зарплат, учні — стипендій і грошей на харчування. 

Перед новорічними святами я пішов у відпустку. Щоб не нудьгувати, завжди беру з собою в дорогу газети. Вагон був майже порожнім, і в купе я їхав сам. На одній із станцій зайшла молода вродлива дівчина. Чемно привітавшись, вона сіла біля вікна і довго дивилася на краєвиди, думаючи про щось своє. А я заглибився у читання статей. Минуло чимало часу, і незнайомка запитала: «А що пишуть у газетах?» — «Стабільності у світі немає», — відповів цитатою кіногероя Гоші з фільму «Москва сльозам не вірить». А потім ми почали спілкуватися. 

Глухівський міський голова на Сумщині Мішель Терещенко з усмішкою знімає з шиї демонтованого Ілліча прив’язаний український прапор. На постаменті фарбою написано «кат». Наприкінці минулого року ці фото і відео бачила вся Україна. Буденний епізод декомунізації з поваленням чергового Леніна? Не зовсім так. За дійством прихована серйозна історична таємниця, й усмішка на обличчі міського голови, що змінив французьке громадянство на українське, не випадкова. 

На Львівщині скажений кіт покусав п’ятьох людей. Потерпілі, як повідомили ЗМІ, чотири дні чекали на вакцину від сказу в районній лікарні, куди вони звернулися по допомогу. Бо ні в медичному закладі, ні в Україні(!) взагалі її не було. Але не це обурило громадян: син потерпілої розповів, що коли кіт покусав його матір, він викликав ветеринарів. Ті мають спеціальний костюм, в якому безпечно відловлювати скажених тварин. Але ветеринари на виклик не відреагували. Відтак кіт покусав ще чотирьох осіб.

А потім чоловік взагалі приголомшив журналістів, заявивши, що вакцину від сказу родичі потерпілих самостійно(!) замовляли, купували й везли в лікарню з Польщі. Одна ампула коштувала ¤40. Для загального ж курсу лікування для всіх потрібно було ¤1200. Таких грошей у потерпілих не було, тож вони замовили лише по три ампули, заплативши ¤600. 

Навряд чи людство дізнається, коли саме і хто першим щось у когось украв. Можливо, це був самотній далекий пращур, який спокусився шматком м’яса сусіднього племені. А може, першою краденою річчю була шкура — холод, як і голод, не зважає ні на що і ні на кого. Варіантів — не десяток і не два, а значно більше. Бо так уже влаштована певна частина homo sapiens, що за можливості намагається поцупити якусь річ, аби не утруднювати себе зайвою працею.