Київ давно втратив лідерські позиції одного з найзеленіших міст планети. І сучасникам важко осягнути значення колишнього компліменту від іноземців: мовляв, у вас не парки в місті, а місто у велетенському парку. Нині здоровий глузд витісняється варварством під личиною забудови мегаполіса.

У столиці десятки проблемних будівництв, які нерідко переростають у війни між забудовниками і місцевими жителями, що не бажають поступатися простором. Адже безпардонні ділки часто намагаються втиснути свої бетонні об’єкти на місці дитячих і спортивних майданчиків і зелених зон. А те, що міська влада, як правило, заплющує очі на порушення чи й потурає безсовісним забудовникам, лише засвідчує її зацікавленість у гешефтах. Халіфи на годину не думають про майбутнє міста і дітей, вони хочуть наїдатися тут і зараз. 

«По причині незваренія борщу», — так у протоколі пояснив мотиви своїх дій убивця власної дружини. Чолов’яга забив свою половинку кулаками до смерті. За те, що знесилена цілоденною біганиною за асфальтоукладачем жінка не відпрацювала як належить другу — домашню — зміну в теж гарячому кухонному цеху. Колеги убивці і новину, і пояснення до неї зустріли насмішками і брудними жартами.  

Тривалий час ніяк не міг бодай словом вклинитися у монотонний монолог моєї співрозмовниці. І тому тільки стиха зітхнув: «Знову собака…» Утім, у неї чудовий слух, бо відразу різко замовкла, зробила паузу, і далі у слухавці почув тільки красномовне: «…ту-ту-ту-ту!»

Немає сумнівів, жінка образилася. Але чому? Адже я мав на увазі зовсім інше. Просто у цей час подумки загинав пальці на руках і ногах, перераховуючи вже наявних чотирилапих постояльців власної переповненої псарні. Он лащаться і завзято вимахують хвостами Фашист, Нацист, Бандерівець, Каратель, Укроп, Радикал, Український націоналіст, Русофоб, Зрадник Донбасу, Втікач, Шпигун-коригувальник, Пропагандист «київської хунти». І це ще добре, що вся згадана зграя їсти не просить. Бо йдеться про собацюр, щедро навішаних на нас — тих недавніх донеччан, що змушені були виїхати з Донецька, тими, хто залишився на території, яку тимчасово окупували проросійські незаконні збройні формування. 

«Ну, тепер уже можна», — каже лікар і наливає в гранчак горілки, пропонуючи пацієнту ЛТП випити за одужання. І в останню мить вибиває склянку із тремтячих рук п’яниці. Це епізод із радянської стрічки кінця 1980-х. Без суворого тесту на свободу вибору не можна бути впевненим у тому, що згубні нахили подолано — остаточно і безповоротно. 

Поняття оптимізації в його не всім до кінця зрозумілому значенні раптом увійшло в наше повсякденне життя, як писав відомий пролетарський поет, «вагомо, грубо, зримо». Оптимізація тим часом означає корисність, ефективність. Загляньмо у словник, який витлумачить значення цього слова як optimisation (англ.), тобто надання будь-чому найвигідніших характеристик, співвідношень.

Спостерігаючи, приміром, за оптимізацією медичних і навчальних закладів, яка останнім часом набула значного поширення, ми, однак, далеко не завжди в підсумку цих процесів можемо похвалитися їхньою корисністю. Нерідко ефективність таких пертурбацій зводиться тільки до мізерної економічної вигоди для того чи того бюджету від закриття частини закладів.  

Буковині найбільше пасує епітет «зелена». Бо довкола гори, вкриті лісами. Так її найчастіше і називають — зелена Буковина, отже екологічно чиста, приваблива для туристів. У цьому мальовничому царстві один із найчарівніших куточків безумовно, — оспівана Вижниччина. Також зелена. Але тільки якщо дивитися просто перед собою, вдалечінь, і жодним чином не під ноги. Повітря тут справді кришталево чисте. Але якщо мандрувати горами, якнайдалі від певних населених пунктів. Інакше доведеться, затуливши очі й носа, підбирати зовсім інші епітети. Які? Вголос їх виховані люди не вимовляють. Самі зараз зрозумієте. 

Олесь Гончар мріяв про час, коли фронтовики Червоної армії й ветерани УПА, які боролися проти нацизму, спільно 9 травня святкуватимуть Перемогу, адже, за великим рахунком, всі вони воювали за свободу України. Натомість у Житомирі, взявшись за декомунізацію назв вулиць, зуміли не примирити, а навпаки — розсварити містян.

На відміну від міст сходу, в Житомирі давно вже немає топонімічних найменувань на кшталт Леніна, Карла Лібкнехта чи ХХІІ партз’їзду. Отож з огляду на зміст і дух закону про декомунізацію тепер надійшла черга вулиць Гамарника, Мануїльського, Косіора, Петровського, Кірова, Будьонного, Чапаєва тощо. Цілком прогнозовано «під роздачу» потрапили такі неоднозначні постаті, як кривавий маршал Георгій Жуков, командуючі фронтами Ватутін і Черняховський, міністр оборони СРСР Гречко, у долях яких поєдналися героїзм та невиправдана жорстокість до свого і чужих народів. 

Лютий, що якраз минає, — місяць веселощів і щемливих спогадів. У першу його суботу ми з друзями дитинства поспішаємо на зустріч однокласників — із багатьох міст, навіть країн. Щиро переконані, що немає в світі дружнішого класу, ніж наш 10-А 1981 року випуску.

Часто поряд зі святковим столом опиняється компанія теж із нашої рідної житомирської середньої школи №3. Ресторанні музиканти тоді грають до перших півнів. 

У нашому селі сміття збирають раз на місяць. Тому дехто складує його у спеціальні мішки з плівки, забиваючи ними сараї. Інші односельчани носять непотріб у пакетах через день-два в сусіднє селище (там сміття вивозять частіше, а населений пункт розташований дорогою до залізничної станції, з якої ми їздимо на роботу до Києва). Проте є ще й третя категорія селян, які викидають сміття в лісосмугу. Останній варіант найгірший. І для тих, хто це робить (їх ловлять періодично і штрафують), і для самого селища (у погожі дні сморід доноситься до крайніх хат), і для довкілля загалом. Бо на стихійне сміттєзвалище скидають здебільшого ті тверді побутові відходи, які не розкладаються тривалий час, навіть якщо їх присипають землею. 

Це не могло тривати вічно. Надто в країні, де успіх у бізнесі чи не стовідсотково зумовлений здатністю пошити в дурні державу, а держава то б’ється з тим бізнесом, повертаючись мов слон у посудній лавці, то тупо обслуговує інтереси тих, хто в цій країні рівніший за інших. І не те щоб французький мрійник-мільйонер становив бодай якусь загрозу цій специфічній системі. Він просто не вписувався в неї, а вона цього не любить. Та все-таки мало хто міг передбачити такий перебіг подій: 14 січня податкова міліція із залученням автоматників у масках вдерлася з обшуком до господарства французького винороба Крістофа де Лакарена.

Вже маючи купу грошей, зароблених у рідній Франції, Лакарен, перебуваючи у бізнесових справах у нашій країні, закохався в українську жінку, а згодом вирішив оселитися в наших краях. Давно маючи змогу не перейматися хлібом насущним, Лакарен шукав собі справу радше для душі, ніж для зиску. Займався парфумами — і 2004-го, до 210-річчя, подарував Одесі єдиний у світі ароматичний фонтан. Той діяв, доки його не знищили місцеві вандали. Вже понад 10 років тому Лакарен взявся до авторського виноробства — орендував 150 гектарів землі у селищі Шабо на півдні Одещини, розгорнув невеличке виробництво вина під маркою «Крістоф де Лакарен» зі скромними обсягами 30—60 тонн на рік.