«І за що ви, кумо, посварилися цього разу? Чим вам кум не догодив?» — «Ой, та вчудив таке, що купи не тримається. Гостювали ми в кума Петра. Пригощалися гарно, розмова душевна була. А мій бевзь що не тост — то за сусідів. Господарі вже ображатися почали. А він своєї: щоби сусідам, мовляв, здоровилося і гараздилося, щоб у них були повні комори збіжжя, столи вгиналися від печеного і вареного, а гаманці тріщали від зарплат! 

Пристрасті, що кипіли нещодавно в Сумах під час громадських слухань з приводу топонімічної декомунізації, пригадати неважко. В окремі моменти навіть доводилося втручатися правоохоронцям, щоб збити температуру дискусій. Замість десятка-другого активістів-ентузіастів, на яких розраховували організатори, прийшли кілька сотень сумчан — ті, кому не байдужа доля нових назв вулиць, проспектів, провулків, а загалом — майбутнього рідного міста. Серед них представники громадських організацій та політичних партій, ОСББ, квартальних комітетів, жителі вулиць, перейменування яких усерйоз занепокоїло.

Чим же збурили городян представники робочої групи, яким довірили таку відповідальну і тонку ділянку роботи? За всієї поваги до її більшої частини (а це науковці, краєзнавці, викладачі, тобто ті, хто знається, принаймні повинен знатися на топонімічних тонкощах), вони провалили роботу. Інше питання: чому? Чи через незнання тих чи інших історичних нюансів, чи, можливо, занадто захопилися самим процесом, забувши, що кожна власна назва має відповідати закону? 

Написані в середині минулого століття «Чорнобривці» Володимира Верменича на слова Миколи Сингаївського одразу стали народною піснею. І з плином часу вона не втрачає популярності: переспівується різними голосами й інтонаціями, під різним аранжуванням професійними співаками, учасниками конкурсів і тими, хто просто зібрався компанією. 

— Це має ще більш цинічний вигляд, ніж в Остапа Бендера, — обурюється голова правління Зорянського споживчого товариства на Рівненщині Ірина Караїм. — Бо там стільці хоч увечері повертали, а Рівнеобленерго вимагає від нас уже навіть не 100, а 200% передоплати! Воно ввело термін «споживча потужність»: тобто ми самі повинні заявити ту кількість електроенергії, яку плануємо використати. Не використав — твої проблеми, плати за все. Якщо ж перевищив заявлене, то за різницю заплатиш у рази більше. А ні — тебе одразу відімкнуть. Виходить, нам треба перекладати ці видатки на сільського покупця, а товари, самі знаєте, й без того невпинно дорожчають. Під цими словами готові підписатися підприємці різних форм власності не лише на Рівненщині: в інтернеті багато інформації про те, що монополіст рубає під корінь рештки бізнесу, які ще залишилися у країні.

У рівненській ситуації — монополіст російський. Що це як не економічний тиск представників великого бізнесу окупанта на українське підприємництво? 

На 40-му році журналістської діяльності (якщо рахувати з часів «Школи юного журналіста» при житомирській молодіжці) раптом зіткнулася з лінгвістичною проблемою, яка не дає нормально працювати. Звертаюся по допомогу до колег. Вони спочатку щиро сміються, а потім серйознішають і зізнаються: також шукають і не можуть знайти пристойного літературного слова, що адекватно відображає реалії, з якими почали стикатися мало не на кожному кроці. Особливо у владних кабінетах. 

У Сумах гаряча новина. З 1 березня батькам, діти яких навчаються у загальноосвітніх школах чи відвідують дитсадки, вже не доведеться платити гроші на так зване поточне утримання закладів. Іншими словами, припиняться  побори на придбання швабр, фарби, крейди, ганчірок, віників.

Перелік можна продовжувати, бо «дірок» у забезпеченні навчально-виховного процесу і справді стільки, що лиш устигай затуляти чи церувати. Не випадково батьки малечі й школярів на кожен новий навчальний рік чекають з острахом: наскільки зросте плата за те, що їхні сини і доньки здобуватимуть обов’язкову загальну освіту або ж відвідуватимуть улюблені «Сонечка», «Веселки», «Журавлики»? 

На початку лютого відбувся тиждень моди Mercedes-Benz Kiev Fashion Days, на якому протягом 4 днів проходили презентації, покази, лекції. Усе це відбувалось на НСК «Олімпійський» та допоміжних локаціях, які обрали досвідченіші дизайнери. Захід позиціонує себе як міжнародний тиждень моди, спрямований на глобальне просування нового покоління східноєвропейських брендів. 

Чимало наших політиків люблять похизуватися професійною обізнаністю. Мабуть, щоб українці не тільки заздрили їхньому інтелекту, а й розуміли, що ті невипадково протирають штани у найвищих посадових кріслах. Тому принагідно, ніби між іншим, слуги народу зізнаються, що у рідкісні хвилини відпочинку (а хтось у в’язниці) зачитувалися мемуарами чи біографіями Вінстона Черчилля і Франкліна Рузвельта, студіювали твори Конфуція і Густава Лебона. Начебто натякаючи, що стали вони ще розумнішими, віднині послуговуватимуться мудрими порадами геніїв, і заживемо ми ще краще.

Насправді ж те, що вони ліплять із парламентської трибуни, їхні голосування і спосіб життя свідчать: вони так нічого не навчилися ні в Лебона, ні в Черчилля, ні в Макіавеллі. Працею останнього «Державець» («Володар») як прапором розмахують окремі політики, бо ж звучить так солідно і переконливо. Та й хто ж із пересічних виборців стане порпатися у тому Макіавеллі? Однак трактат мислителя і держсекретаря Флоренції Нікколо Макіавеллі, присвячений Лоренцо де Медичі, й через півтисячі років після написання сприймається неоднозначно. 

Нещодавно на українському телебаченні демонстрували авантюристську кінокомедію «Постріл у труні», в якій головні ролі виконували популярні актори Євген Моргунов, Георгій Віцин та Спартак Мішулін. За задумом режисера, ці актори грали співробітників колонії і злочинців, які відбули термін покарання. А починається фільм сюжетом прощання, коли, змахуючи скупу сльозу, офіцери вчорашнім підопічним кажуть: «Вони обов’язково повернуться, коли зіткнуться з дійсністю».

Здавалося б, можна лише посміятися над дотепною фразою і сприйняти це як злий жарт. Якби ж автори стрічки знали, наскільки пророчими стануть ці слова не лише стосовно їхніх героїв, а й тих засуджених, хто побував у місцях позбавлення волі. 

Стільки років минуло, а та картинка перед очима, мов учорашня…Зовсім юне дівча (не більш як десять років), його вчителька — турботлива, уважна до дитини. Щойно приїхали з найвіддаленішого на Сумщині району — Середино-Будського (до речі, прикордонного з Росією, до якої з кілометр), щоб узяти участь в обласному етапі Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика. На вулиці січень аж пече снігом і морозом. І їхати вчительці зі школяркою довелося поїздом усеньку ніч: як сіли у вагон опівночі, так над ранок ступили на перон сумського вокзалу. Далі — маршруткою до місця проведення конкурсу, де вже зібралися десятки учнів, — переможці попередніх етапів.