Нині серед політиків триває жорстка, але пуста, заздалегідь безрезультатна дискусія щодо наведення ладу в Україні. Серед найважливіших і першочергових завдань такі: забезпечення миру в країні, організація на інноваційних засадах функціонування економіки (діє у спотвореній формі та не дає повномасштабних потенційних результатів), встановлення верховенства права (руйнування корупції й корупційних схем).

Нинішні політики й державні управлінці, заздалегідь знаючи безрезультатність намагань провести демократичні зміни з наявним нормативно-правовим забезпеченням, бачать вихід лише у черговому переформатуванні політичних сил, кадрових перестановках тощо. 

Сказати, що стан доріг, особливо внутрішньообласних, не витримує жодної критики, — не сказати нічого. Минулими вихідними довелося проїхати велику частину Черкаської й Полтавської областей. Якщо на Полтавщині окремі ділянки шляхів ще якось тримаються, то на Черкащині вони перетворилися на суцільні вибоїни й провалля. Цікаво, що в’їжджаючи на територію області з боку Чорнобаївського району, одразу потрапляєш у пастку вщент розбитого дорожнього полотна. Водії, які часто їздять у цьому напрямку, не одне колесо там залишили. 

Демонтаж головного 20-метрового ідола в Запоріжжі був досить важким, виснажливим. Пристрасті серед опонентів палали, як багаття. Пам’ятник встановили на совість, тож він тримався. До речі, мало кому відомо, що й встановлювати його було досить складно. Як свідчать джерела, ця справа мала відтінок секретності. Площу навколо монумента охороняв кордон міліції. А коли стемніло, почали монтаж. І лише недавно стало відомо, що Ілліча на постамент… «повісили», оскільки особливість скульптури — одна рука витягнута, друга притиснута до тулуба — не давала змоги зробити це по-людськи. Тому вирішили протягнути троси у вигляді зашморгу під шию і так поставити бронзову скульптуру на постамент. Про «повішення» вождя ніхто не обмовився й словом. Утім, думаю, що так було й з іншими пам’ятниками. Але в цьому разі зашморг — знак. І факт надскладного демонтажу теж символічний: мовляв, засидівся я тут із вами. 

Національний заповідник «Софія Київська» на чільному місці у списку відвідувань гостей української столиці. Крім споглядання архітектурних шедеврів, там відчуваєш приємну ауру і спокій, попри те, що за мурами вирує багатомільйонне місто. Особисто я щоразу після відвідин Софії отримую неабиякий енергетичний заряд. На відміну від Києво-Печерської лаври, де, незважаючи на ландшафтні красоти і витвори зодчих, особливої благодаті не відчуваю. Чи не тому, що над схилами Дніпра досі витає чужинський московський дух?

259 хлопців і дівчат з непідконтрольної території Луганської області цього року зареєструвалися для участі в зовнішньому незалежному оцінюванні якості знань. Багато це чи мало? А якщо врахувати, що саме кожен з них мав зробити, щоб отримати право участі в цьому іспиті? По-перше, довести батькам бажання отримати документ про освіту саме українського зразка. Хоч не обов’язково батьки, які живуть у Луганську або Краснодоні, Стаханові чи Антрациті, хвилюються, який саме атестат буде в дитини. І навіть коли дорослі підтримали, як оголосити про рішення у школі?

Але ж без допомоги вчителів, без їхніх знань і порад не підготуєшся до іспитів. А тамтешніх педагогів їхнє начальство орієнтує зовсім не на українське ЗНО, а навпаки — на російський ЄДІ. Для цього в Луганську навіть роздобули теми творів торішнього єдиного державного іспиту і влаштували тестову роботу серед місцевих школярів. Як повідомляє сайт «Схід.інфо», дві сотні хлопців і дівчат успішно впоралися із завданням. Тож їм буде надано режим максимального сприяння і навіть організовано цільову поїздку, ймовірно, в одну зі шкіл Ростова-на-Дону. 

Ідучи днями центральною вулицею Сум, звернув увагу на яскраву вивіску-оголошення: одна з поважних агенцій міста запрошувала представниць прекрасної статі на святковий захід з назвою «Жіночий шабаш». Якщо прикметник не викликав жодних запитань чи застережень, то іменник не те що насторожив, а навіть ошелешив. Бо хоч би хто що казав, а слово «шабаш» доволі несподіване у поєднанні з жіночністю. Тим паче, що вживається з двома варіантами наголосів, що абсолютно змінюють його значення. 

Якщо хтось забув, то нагадаю: омела біла — такий собі вічнозелений наріст, який паразитує на деревах. Думається, кожен хоч раз звертав увагу на ці округлі «кущі», які присмоктуються до здорових дерев і виснажують їх. Так само відбувається і в сьогоденному соціальному житті нашої країни, коли найвищий сенс діяльності корумпованих чиновників-солітерів — особисте збагачення, а не турбота про розвиток держави і благополуччя громад, коли, попри війну на сході України, самопожертву бійців ЗСУ і добровольців, самовіддачу волонтерів, трапляються людці, які на цій війні та горі заробляють…

Наприкінці лютого українське суспільство збурили повідомлення про шахрайські схеми, завдяки яким через фіктивно оформлені документи на отримання соціальних виплат псевдопереселенцями з Донбасу із Держбюджету вимивають десятки мільйонів гривень. Тоді Кабінет Міністрів призупинив виплати 150 тисячам так званих переселенців через масове шахрайство. На Харківщині із зареєстрованих 211 700 осіб до списку щодо призупинення виплат потрапили 88 800 переселенців, і 15 тисяч з березня такі виплати вже не отримують.  

Нещодавно гостював у сестри, яка була на сьомому небі від щастя: після довгого очікування «на дембель» повернулися нарешті з-під Маріуполя добровольці-правосеки, дочка з зятем. За столом, звісно, зайшла мова і про війну. Але племінниця Марина з чоловіком Василем неохоче розповідали про Донбас. Бо те, що вони бачили там, не відповідало, на їхню думку, картинкам, які показували українські телеканали тут. 

Про унікальну родючість вітчизняних, зокрема донецьких степів здавна ходять легенди. Мовляв, варто навесні увіткнути суху палицю в землю, і невдовзі вона зазеленіє, розквітне, зашелестить листям і щедро вродить восени смачними плодами. На жаль, місцеві специфічні умови густонаселеного і помітно русифікованого Донбасу стали дуже сприятливими і для «вирощування» дуже шкідливих явищ, серед яких українофобія, сепаратизм тощо. Причому всупереч природі врожай цього лиха тут заходилися збирати не восени, а у березні 2014 року, коли почалася зловісна «русская весна», внаслідок якої у Донецьку пролилася перша кров українців.

Якраз два роки тому 13 березня посеред міста відбулася кривава прем’єра звірячої українофобії: донеччан, які зібралися на мітинг на підтримку України, жорстоко били тільки за те, що вони в своїй державі прийшли на площу з державними прапорами чи синьо-жовтими стрічками!  

Ледь не щодня їх доводиться бачити з горішнього поверху моєї житлової багатоповерхівки. Порпаються у сміттєвих баках, що встановлені за кілька десятків метрів від будинку: то виловлять палицею якусь одежину, то щось із старого взуття.